Беневентське герцогство
Герб
Дата створення / заснування	570-ті
Офіційна мова	латина
Країна	Лангобардське королівство
Столиця	Беневенто
Форма правління	монархія
Мова комунікації	Italo-Romanced
Час/дата припинення існування	1081
Беневентське герцогство у Вікісховищі

Координати: 41°07′59″ пн. ш. 14°46′59″ сх. д. / 41.13330000002777354° пн. ш. 14.78330000002777922° сх. д. / 41.13330000002777354; 14.78330000002777922

Беневенське герцогство (італ. Ducato di Benevento), а пізніше Беневентське князівство (італ. Principato di Benevento) — найпівденніше лангобардське герцогство у середньовічній Італії з центром у Беневенто. Отримавши титул Ducatus Romanus («Римське герцогство») від пап Римських, Беневенто було практично незалежним від короля лангобардів.

Обставини заснування герцогства є спірними. Деякі автори вважають, що лангобарди були присутні у Південній Італії до повного завоювання ними долини По, а тому герцогство могло бути засноване у 571^[1]. Основна маса лангобардів прибули лише близько 590 року. У будь-якому випадку, першим герцогом Беневентським вважається Зотто, вождь групи військових, які захопили узбережжя Кампанії.

У 758 Лангобардське королівство на чолі з королем Дезидерієм спроміглось на короткий час підпорядкувати собі самостійні південні герцогства Беневенто і Сполето. Але вже в 774 Лангобардське королівство завойовано Карлом Великим, і Беневенто знову стало незалежним. Герцог Арехіз II планував прийняти королівський титул і перетворити Беневенто в «другу Павію» (лат. Secundum Ticinum). Але титул короля лангобардів прийняв сам Карл Великий, тож Арехіз II задовольнявся титулом князя, щоб не дратувати могутнього імператора.

У 787 Карл Великий осадив Беневенто, і Арехіз II був змушений визнати себе васалом Карла.

У 788 в Беневенто вторглися візантійські війська під командування Адельгіза, сина останнього лангобардського короля Дезидерія, але син Арехіза II, князь Грімоальд III за допомогою франків зміг відбити напад. У наступні роки франки кілька разів нападали на Беневенто, в 814 Грімоальд IV був змушений принести васальну клятву Людовику I Благочестивому, потім цю клятву повторив його наступник Сікард. Цей васалітет був досить формальний, фактично беневентські князі не виконували своїх зобов'язань по відношенню до франкських монархів. Подальше ослаблення влади Каролінгів в Італії остаточно перетворило Беневенто в фактично незалежну державу.

За правління князя Сікарда Беневенто досягло вершини своєї могутності, владу князівства визнали морська республіка Амальфі і Неаполітанське герцогство. На початку IX століття Беневенто дійсно стає «другою Павією» — межі міста значно розширилися, були побудовані собор святої Софії (на зло Константинополю) і княжий палац.

У 841 князь Сікард був убитий, його вбивця Радельхіс I оголосив себе наступним князем, але з цим самопроголошеним загарбником не погодився Сіконульф — брат вбитого Сікарда. В князівстві почалася міжусобна війна, в ході якої обидві сторони закликали на допомогу арабів з Сицилійського емірату. Останні розорили Капую, Неаполь, Салерно і Беневенто. У 849 році король Італії Людовик II, щоб припинити безлад та кровопролиття, розділив князівство між суперниками — південна частина зі столицею в Салерно стала окремим Салернським князівством під владою Сіконульфа, а під владою Радельхіса I залишилося власне Беневенто з нинішніми областями Молізе і Апулія (на північ від Таранто). У наступні десятиліття Візантія спромоглась повернути собі значну частину своїх колишніх володінь в Апулії. В результаті розділу князівства і візантійських завоювань значення і вплив Беневенто значно зменшились.

У 899 князь Капуї Атенульф I завоював Беневенто і оголосив обидва князівства єдиною і неподільною державою. При цьому Атенульф I встановив систему співурядування, при якій усі члени династії одночасно були князями-співправителями. Система працювала протягом більш як півстоліття, поки князь Пандульф I не опинився єдиним правлячим князем Беневенто і Капуї. У 978 році він став ще й князем Салерно, а в 981 році отримав від Оттона II герцогство Сполето, об'єднавши, тим самим, всі чотири лангобардських держави Південної Італії. Після смерті Пандульфа I (981) його володіння були розділені між синами, і в 982 році в руках Пандульфа II залишилося тільки Беневенто.

На початку XI століття Беневенто вже значно поступалося за територією і силі сусідам — Капуї і Салерно. В 1022 році імператор Генріх II під час своєї південноіталійської кампанії захопив Беневенто, але після невдалої облоги Трої повернувся до Німеччини. У наступні десятиліття Беневенто не брав участі в політичному житті Південної Італії, в якій все більшу вагу набирали нормани. Син Беневентського князя Атенульф був запрошений апулійськими лангобардами очолити їх повстання проти Візантії, але незабаром зрадив повсталих, що остаточно позбавило Беневенто політичної ваги. В результаті громадяни Беневенто прогнали князя і погодилися прийняти в якості правителя папу римського, що був до цього лише номінальним сувереном князівства.

• Зотто (571—591)
• Арехіз I (591—641)
• Аюльф I (641–646)
• Радоальд (646–651)
• Грімоальд I (651–662)
• Ромоальд I (662–677)
• Грімоальд II (677–680)
• Гізульф I (680–706)
• Ромоальд II (706–732)
• Аделайз (732–733)
• Григорій (733–740)
• Годшалк (740–743)
• Гізульф II (743–749)
• Лютпранд (749–758)
• Арехіз II (758–774)

Також князі Капуанські з 900—981.

• Арехіз II (774–787)
• Грімоальд III (787–806)
• Грімоальд IV (806–817)
• Сіко I (817–832)
• Сікард (832–839)
• Радельхіз I (839–851)
• Радельгар (851–854)
• Адельчіз (854–878)
• Вайфер (878–881)
• Радельхіз II (881–884), перше правління
• Аюльф II (884–890)
• Орсо (890–891)
• До візантійців. (891-895)
• Гі (895–897)
  • Петро (єпископ Беневенто) і регент (897)
• Радельхіз II (897–900), друге правління
• Атенульф I (900–910)
  • Ландульф I (901–910), співправитель
• Ландульф I (910–943)
  • Атенульф II, (911–940), співправитель
  • Ландульф II, (940–943), співправитель
  • Атенульф III (933–943), співправитель
• Ландульф II Червоний (943–961), співправитель з 940
  • Пандульф I Залізна Голова (943–961), співправитель
  • Ландульф III (959–961), співправитель
• Ландульф III (961–968)
  • Ландульф IV (968–981), співправитель
• Пандульф II (981–1014)
  • Ландульф V (987–1014), співправитель
• Ландульф V (1014–1033)
  • Пандульф III (1012–1033), співправитель
• Пандульф III (1033–1050)
  • Ландульф VI (1038–1050), співправитель

• Рудольф (1053–1054)
• Пандульф III (1054–1059), вдруге
• Ландульф VI (1054–1077)
• Пандульф IV (1056–1074)

• Роберт Гвіскар (1078—1081)

• Шарль Моріс де Талейран-Перігор (1806—1815)

• Gwatkin, H. M. (1926). J. P. Whitney та ін. (ред.). The Cambridge Medieval History: Volume III. Cambridge University Press. ((cite book)): Явне використання «та ін.» у: |editor= (довідка)
• Oman, Charles (1914). The Dark Ages 476-918. London: Rivingtons.
• Hodgkin, Thomas (1895). Italy and her Invaders. Clarendon Press.