Іменьківська культура
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Іменьківська культура | |
 | |
| Місце розташування | Поволжя |
|---|---|
| Попередник | Черняхівська культура |
| Наступник | Волинцівська культура |
 Іменьківська культура у Вікісховищі | |
Іменьківська культура — археологічна культура залізної доби Середнього Надволжя.
Час існування — 400-700 роки по Р.Х.. Була поширена у Середньому Надволжі від правобережжя Нижнього Покам'я до впадіння річки Самара, від середньої течії річки Сура до середньої течії річки Біла.
Названа за городищем у села Іменькове Лаїшевського району Татарстану.
Виділена Н.Ф. Калініним у 1953-54 роках у окрему «східнобуртаську культуру». Наприкінці 1950-х років Володимир Генінг ввів термін "ієневська культура" за матеріалами з розкопок Н.Ф. Калініна в 1953-54 роках. Сучасне розуміння іменьківської культури базується на працях П.Н. Старостіна й Г.І. Матвєєвої. Галина Матвєєва обґрунтувала приналежність іменьківської культури до ранньослов'янського кола культур.
- південна (Самарська Лука);
- ульяновська (Надволжя Ульянівської області);
- сурська (у сточищі Сури у Мордовії й Чувашії);
- нижньокамська група (Татарстан);
- північно-східна (Удмуртія);
- романовська (північно-західний Башкортостан).
Городища і селища, розташовані «гніздами».
Напівземлянки, часто зрубні з центральним стовпом є слабо заглибленими прямокутними будинками стовпової конструкції. Могли мати декілька приміщень, опалювалися вогнищами. Присутні багато господарських ям.
Основне господарство — орне землеробство, тваринництво.
Розвиненіша за сусідні культури чорна металургія та металообробка.
Ґрунтові могильники. Переважають трупоспалення на стороні. Очищені кістки зсипали в ямку та супроводжували керамікою, їжею, прикрасами та інше. Також присутні трупопокладення, що частіше багатші за трупоспалені. Трупопокладення підкреслюють іншокультурну присутність, або вплив.
Кераміка ліпна й виготовлена з використанням гончарного кола. Здебільшого колобокі та рідше ребристі горщики, миски, мініатюрні посудини, диски з бортиком й без нього. Зрідка посудини прикрашалися втисненням й насічками по обідцю, кужелі (здебільшого двоконічні), звіроподібні (рідше людиноподібні) фігурки.
Прикраси належать різним типам і відбивають зв'язки іменьківців з іншими культурами.
Д. А. Сташенков виділив ранньо-іменьківську групу Сиделькине-Тимяшеве 3-4 сторіччя, що була пов'язана з традиціями кола київської культури, яка контактувала з сарматами.
Досліджені Галиною Матвєєвою ранні поселення іменьківської культури — типу Лбище (300-420 роки) на Самарській Луці та типу Славкине (ймовірно, дещо раніше 4 сторіччя по Р.Х.) також підтвердили зв'язок з зарубинецькою культурою.
Д.А. Сташенков трактує іменьківську культуру, як продовження традицій перших слов'янських переселенців Сидельникове-Тимяшево й Лбищенського типу та додачу новоприбулого неслов'янського населення.
Поява ранньоіменьківської культури в результуті міграції пост-зарубинецького (слов'яноподібного) населення із заходу[1]. Поряд з прийшлим пост-зарубинецьким компонентом у складенні іменьківської культури простежуються також місцеві пост-городецькі, пізньоскіфські й сарматські елементи[2].
Приблизно у 500-650 роки іменьківська культура досягла найбільшого поширення. Загальна чисельність пам'яток культури сягає понад 500, у тому числі біля 100 городищ.[3]
Згасання іменьківської культури припадає на 650-700 роки й пов'язане з просуванням булгар з півдня до Середнього Надволжя.
Спадщина іменьківської культури відслідковується до доби Волзької Булгарії.
Валентин Сєдов вважає, що іменьківські слов'яни Надволжя під тиском булгар частково рушили лісостепом на захід у горішнє Подоння і увійшли до складу волицівської культури.[4]
Найближчою до іменьковської культури є поліський лісовий варіант зарубинецької культури.[5][6]
Тривалий час іменьківців ототожнювали з поволзькими слов'янами, балтами, угро-фінами, угро-мадярами, тюрками, готами та пізніми сарматами. Тільки 1981 року Г.І. Матвєєва обґрунтувала приналежність іменьківської культури до культур ранньослов'янського кола, що ведуть своє походження від зарубинецької й пшеворської культур. Таке обґрунтування стало загальноприйнятним серед археологів за деякими виключеннями.
Валентин Сєдов вважає, що волинцівська культура (690-850 роки) з'явилася переселенням з середнього Надволжя племен іменьківської культури, які він вважає нащадками антів. До волинцівської культури існувала колочинська культура. Волинцівська культура була поширена у Подесінні, Посем'ї верхів'ях й середніх течіях Сули, Псла та Ворскли, горішнє Подоння до впадіння річки Вороніж, а також просунулася у горішнє Пооччя у 690-720 роках.[7]
С.Г. Кляшторний та М.І. Жих пов'язують з іменьківцями згаданий у арабських джерелах народ ас-сакаліба, який, на їхню думку, локалізується на Середній Волзі.[8][9]
Р.Ш. Насібуллин доводить приналежність носіїв іменьківської культури до праслов'янських племен на підставі запозичень в удмуртській мові, пов'язані з сільським господарством та рибальством.[10]
В.В. Напольський на підставі ряду запозичень у волзько-фінських й пермських мовах бачить в іменьківцях носіїв якогось ізольованого балтослов'янського діалекту, який специфічно близький, але не тотожній праслов'янському.[11]
- ИМЕНЬКОВСКАЯ КУЛЬТУРА • Большая российская энциклопедия [Архівовано 8 червня 2017 у Wayback Machine.]
- Старостин П. Н. Памятники именьковской культуры. М., 1967;
- Матвеева Г. И. Среднее Поволжье в IV-VII вв.: именьковская культура. 2-е изд. Самара, 2004;
- Сташенков Д. А. Оседлов население Самарского лесостепного Поволжья в Ι-V вв. н.э. М., 2005.
- ↑ Сташенков Д. А.. О хронологическом соотношении памятников лбищенского типа и ранних памятников именьковской культуры // Известия Самарского научного центра Российской академии наук. — 2010. — Т. 12, № 6. — С. 274. — ISSN 1990-5378.
- ↑ Сташенков Д. А.. Об этнокультурных связях населения именьковской культуры // Славяноведение. — 2006. — № 2. — С. 26—27. — ISSN 0869-544X.
- ↑ Городище и селище Новая Беденьга: эпоха Великого переселения народов в Ульяновском Предволжье [Архівовано 7 лютого 2017 у Wayback Machine.]. — Ульяновск: НИИ истории и культуры им. Н. М. Карамзина, 2016. — С. 82—83. — (Археология Симбирского-Ульяновского Поволжья. Вып. 1).
- ↑ Седов, В.В. (1994). Очерки по археологии славян (російською) . Москва. с. 59—63.
- ↑ Максим Жих. Арабская традиция об ас-сакалиба в Среднем Поволжье и именьковская культура: проблема соотношения // Страны и народы Востока / Институт восточных рукописей РАН; Восточная комиссия РГО. — М.: Восточная литература. Вып. XXXIV: Центральная Азия и Дальний Восток / под ред. И. Ф. Поповой, Т. Д Скрынниковой. - 2013. С. 165—186.
- ↑ Матвеева Г. И. О происхождении именьковской культуры // Древние и средневековые культуры Поволжья. Куйбышев, 1981. С. 58.
- ↑ Краеведческие записки. Выпуск 5. Археология Орловской области. С.Д. Краснощекова Л.Н. Красницкий Орел «Вешние воды» 2006 год
- ↑ Кляшторный С.Г. Праславяне в Поволжье // Взаимодействие народов Евразии в эпоху Великого переселения народов. Материалы международного научного симпозиума и международной научно-практической конференции. Ижевск, 2006
- ↑ М.И. Жих Ранние славяне в Среднем Поволжье (по материалам письменных источников). СПб.; Казань, 2011
- ↑ Насибуллин Р. Ш. К проблеме этнической принадлежности носителей именьковской археологической культуры // Вестник Удмуртского университета. – 1992. – № 6. – С. 76–79
- ↑ Напольских В. В. Балто-славянский языковой компонент в Нижнем Прикамье в сер. I тыс. н. э. // Славяноведение. — 2006. — № 2. — С. 3−19.
| Загальновизнані |
|
|---|---|
| Дискусійні |
|
Text is available under the CC BY-SA 4.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.
