Частина серії статей на тему:
Традиційна релігія
Один із символів тенгріанства — шанирак (купол юрти) і рунічний напис бога Тенгрі
Ключові поняття Божества Герой Монстр Дух Душа Космос Хаос Потойбічний світ Створення Вічне повернення Золота доба Доля Сакральне Жертвопринесення Ініціація Міф Монотеїзм Антропоморфізм Зооморфізм Світове дерево Синкретизм Таємні товариства
Найдавніші форми Анімізм Зоолатрія Культ предків Магія Полідоксія Тотемізм Фетишизм Шаманізм
Історичні ареали Азія: Айии Бон Буддизм Бурханізм Ведизм Гіндукушська релігія Даосизм Джайнізм Індуїзм Мусок Синто Тенгріанство Шаманізм Америка: Індіанські вірування Африка: Стародавній Єгипет Африка південніше Сахари Близький Схід і Середземномор'я: Зороастризм Іслам Християнство Юдаїзм Язичництво Європа: Адиге хабзе Ваттісен яли Вацдін Стародавня Вірменія Германці Стародавня Греція Інешкіпазія Кельти Мокшень кой Слов'яни Удмурт вос Чимарій юла
Служителі культу Жрець Шаман Оракул Брахман Волхв Друїд Маг
Надприродні сутності Божество Демон Чорт Дух-посланець Янгол Привид Психопомп Вахана
Персонажі-люди Напівбог Герой Чаклун Відьма
Категорія • Портал
п о р

Тенгріанство — сукупність язичницьких вірувань народів Степу: монголів, тюрків і тощо, заснованих на вірі в єдиного Творця світу (тюрк.Тенгрі), в тому чи іншому образі і під тими чи іншими іменами, невід'ємна частина тюркської міфології. Ймовірно виникла наприкінці 2-го — початку 1-го тисячоліття до Р.Х., але не пізніше 5-го — 3-го століття до Р.Х. Згадується у маньчжурських требниках, китайських літописах, арабських та іранських джерелах, фрагментах збережених давньтюркських рунічних і согдомовних пам'ятниках 6-го — 10-го століть. На кам'яних плитах у районі Верхнього Єнісею збереглися висічені зображення священнослужителів у довгому одязі з жезлами в руках. Малюнки вівтаря з чашею, що стоїть на ньому, дуже схожою на потир, зображають елементи релігійного обряду.

В рамках основних монотеїстичних віровчень (християнство, іслам, юдаїзм) тенгріанство може розглядатись як віра в єдиного Бога, яку отримали перші люди, але удосконалена пізнішими людськими (язичницькими) домислами^{[уточнити]}.

Виразною особливістю тенгріанства було виділення трьох зон Всесвіту: небесної, земної і підземної, кожна з яких, у свою чергу, сприймалася як видима і невидима^[1]

• Небесний світ (верхній)

• Невидиме Небо, дальнє, складалося з трьох, дев'яти і більш горизонтальних ярусів, кожний з яких був обителлю того або іншого божества. На найвищому ярусі мешкав Великий Дух Неба — Тенгрі. До небесної зони відносили світлих і доброзичливих людині божеств та духів. Вони переміщалися на конях, тому в жертву їм приносили коней.
• Видиме Небо, ближнє, було куполоподібним. У ньому розташовувалися сонце і місяць, зірки і веселка.

• Середній світ

• Невидимий світ був заселений божествами і духами природи: господарями гір, лісів, вод, перевалів, джерел, інших об'єктів, а також духами померлих каменів. Вони управляли видимим світом і були найближчі до людей. Постійне місце знаходження духів-господарів — прикордоння людського і природного світів, зона вторгнення людини, яка обумовлена його господарською діяльністю. Якщо рівнинна частина ландшафту — степ, гірська долина належала людям, то місця, розташовані вище або нижче, були заселені духами-господарями, і людина, будучи там гостем, проникала за цю межу після «годування» духів, або простого жертвоприношення. Відносини між людьми і духами — господарями місцевості розумілися як відносини партнерства, а якщо їх і шанували, то як старших родичів, або пращурів, якими вони часто і уявлялися. Найбільш значущим господарям гір, лісів і вод тюрки влаштовували спільні жертвоприношення. Вважалося, що саме від них залежало господарське благополуччя громади.
• Видимий світ сприймався стародавніми тюрками як живий і неживий. Для людини це був світ найдоступніший для освоєння, пізнання, особливо в тих місцях, де він народився і жив.

• Підземний світ (нижній)

• Невидимий світ був зосередженням лихих сил на чолі з могутнім божеством Ерликом. Цей світ також був багатошаровий. Тут оселялися люди, термін життя яких у середньому світі закінчився. Особливості підземного світу — його дзеркальна перевернутість і запахи, відмінні від земних.
• У нижнього світу існувала видима структура зі своїми кордонами: будь-яка западина і отвір могли виявитися входом до підземного царства. Усе живе, що мешкає у землі, під землею, у воді, вважалося приналежністю нижнього світу. Продуктивні характеристики нижньої частини людського тіла переносилися на «низ» у всіх його проявах.

У цілому в традиційному давньотюркському світогляді світ не стільки обчислювався в рівнях і ярусах, скільки переживався емоційно і не як набір символів, а як дія, зміна, у постійній динаміці. Основна функція світу — безперервність життя, її постійне відновлення, і людина як частина світу була кровно зацікавлена в тому ж. На продовження існування було направлене — прямо або побічно — всі ритуали, обряди, свята, які були узгоджені з природними ритмами (часу, послідовної зміни пір року і переміщення небесних тіл) на основі трудової діяльності, пов'язаної з тваринництвом, поклоніння божественним силам природи і культу предків.^[2]

Давні тюрки вважали, що Всесвітом правлять: Тенгрі-хан — верховне божество, а також божества — Єр-суб, Умай, Ерлик, Земля, Вода, Вогонь, Сонце, Місяць, Зірки, Повітря, Хмари, Вітер, Смерч, Грім і Блискавка, Дощ, Веселка.^[3] Тенгрі-хан, іноді разом з Єр (Землею) та іншими духами (йорт йясе, су анаси та іншими), вершив земні справи і, перш за все, «розподіляв строки життя», проте народженням «синів людських» відала Умай — уособлення жіночого земного начала, а їх смертю — Ерлик, «дух підземного світу». Земля і Тенгрі сприймалися як дві сторони одного начала, що не борються один з одним, а взаємодопомагають.

Людина народжувалася і жила на землі. Земля — його місце існування, після смерті вона поглинала людину. Але Земля дарувала людині тільки матеріальну оболонку, а щоб вона творила і цим відрізнялася від інших земних істот, Тенгрі посилав на Землю до жінки, майбутньої матері, «кут», «сюр». Дихання — «тин» як ознака народження дитини, було початком періоду перебування людини на «місячно-сонячній землі» до самої смерті, поки воно не обривалося — «тин бетте». Якщо «тин» був ознакою всіх живих істот, то з «кутом», самою суттю життя божественного походження, що приходить з Космосу, зв'язували життєву силу людини від його зародження до самої смерті. Разом з «кутом» Тенгрі дарував людині «сагиш» («мин», «бегер») і цим відрізняв її від усіх живих істот. «Сюр» також дарувався людині разом з кутом. Вважалося, що в «сюр» уміщений її внутрішній психологічний світ, який дорослішав разом з нею. Крім того, Тенгрі дарував людині «кунел», завдяки якому людина була здатна передчувати багато подій — «кунелем сизе». Після смерті, під час спалювання фізичного тіла померлого, «кут», «тин», «сюр» — всі одночасно випаровувалися у вогні, і померлий «відлітав», переселяючись на Небо разом з димом похоронного багаття, де ставав духом (духом предків). Давні тюрки вірили, що смерті немає, є стійкий і послідовний круговорот життя людини у Всесвіту: народжуючись і вмираючи не за своєю волею, люди приходили на Землю не дарма і не тимчасово. Смерті фізичного тіла не боялися, розуміючи її як природне продовження життя, але в іншому існуванні. Благополуччя в тому світі визначали тим, як родичі виконували обряди поховання і жертвопринесення. Якщо вони були справні, дух предка протегував роду.^[4].

Глибоко шанованим давніми тюрками був культ предків-героїв (культ синів Неба), «що прославилися своїми подвигами на ратних полях»^[5]. Тюрки вірили, що окрім фізичного годування тіла, необхідно годувати і душу. Одним з джерел енергії душі був дух предків. Вважалося, де жив і творив герой, там і після смерті його дух міг надавати постійний захист і допомогу своїм родичам і народу.

Символи Тенгрі активно використовуються деякими тюркомовними народами. Зокрема казахський, кримськотатарський, неофіційний гагаузький та ін. прапори мають блакитний колір — колір неба — Тенгрі.

• 
  Прапор Казахстану
• 
  Неофіційний прапор гагаузів
• 
  Блакитний прапор ("Kökbayraq"-Кьокбайрак) уйгурів. Використовується як символ Східнотуркестанського визвольного руху.
• 
  шанирак

• Захаров Б. А. О тенгрианстве — исконной религии ойратов
• Аджи М. Книги Мурада Аджі (рос.)

• Безертинов Р. Н. Тенгрианство — религия тюрков и монголов. — Набережные Челны: Аяз. — 2000.
• Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. — М.-Л. — 1950. — Т. 1.
• Гумилев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. — Баку, 1991.
• Делорман А. Бозкурт // Хазар. — 1990. — № 1.
• Кляшторный С. Г. Мифологические сюжеты в древнетюркских памятниках // Тюркологический сборник.
• Лависс Э., Рамбо А. Всеобщая история. — М., 1897. — Т. II.
• Малявкин А. Г. Уйгурские государства в IX—XII вв. — М., 1983.
• Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. // Гл. ред. С. А. Токарев. — М.: НИ Большая Российская энциклопедия, 2000. — Т. 2.
• Попов А. А. Тавщийцы. — М.-Л., 1936.
• Потапов Л. П. Алтайский шаманизм. — Л., 1991.
• Аджиев М. Религия степи //Религии мира. Энциклопедия. — М., 1996. — Т. 6. — Ч. 1.
• Традиционное мировоззрение тюрков Южной Сибири // АН СССР Сибирское отделение. — Новосибирск, 1988.
• Bruno J. Richtsfeld: Rezente ostmongolische Schöpfungs-, Ursprungs- und Weltkatastrophenerzählungen und ihre innerasiatischen Motiv- und Sujetparallelen; in: Münchner Beiträge zur Völkerkunde. Jahrbuch des Staatlichen Museums für Völkerkunde München 9 (2004), S. 225—274.