Полоча́ни (біл. палачане) — частина східнослов'янської групи кривичів, яка населяла в X столітті території сучасних Вітебської та Мінської областей Білорусі.

Полочани згадуються в Повісті врем'яних літ, яка пояснює їхню назву як «тих, що живуть поряд з річкою Полотою», однією з приток Західної Двіни. Крім того, літопис стверджує, що кривичі були нащадками полочан.^{[джерело?]} Землі полочан простиралися від Свіслочі уздовж Березини до земель дреговичів. Їхні володіння межували з такими племенами:

• на південному сході — смоленські кривичі
• на півночі та сході — ізборські кривичі та ільменські словіни
• на заході — литовські племена
• на півдні — дреговичі

Літописи говорять також про походження полочан, навівні з древлянами, полянами (дніпровськими) та дреговичами, від осілих на території Білорусі племен білих хорватів, сербів та хорутан, що прийшли в VI–VII ст.

Полочани були одним з племен, на території якого пізніше сформувалося Полоцьке князівство, є родоначальниками сучасного білоруського народу.

Найдавніші археологічні пам'ятки — довгі кургани та поселення в Полоцьку, Вітебську, Лукомлі.

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.