Жулинський Микола Григорович
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
13 листопада 2008 — 5 липня 2010
Президент	Віктор Ющенко, Віктор Янукович
Попередник	Роман Лубківський
Наступник	Борис Олійник
Радник Президента України
8 грудня 2006 — 7 листопада 2008
Президент	Віктор Ющенко
Віце-прем'єр-міністр України
30 грудня 1999 — 29 травня 2001
Президент	Леонід Кучма
Народився	25 серпня 1940(1940-08-25) (84 роки) с. Набережне, Демидівський район, Ровенська область, Українська РСР, СРСР
Відомий як	політик
Країна	СРСР і Україна
Alma mater	ННІ журналістики КНУ ім. Т. Шевченка і НАН України
Політична партія	Політична партія «Наша Україна»
Батько	Григорій Лук'янович Жулинський
Мати	Серафима Григорівна Жулинська
У шлюбі з	Жулинська Галина Степанівна
Діти	донька Олеся
Нагороди	Літературна премія імені Валер'яна Поліщука (1990)
Висловлювання у Вікіцитатах
Медіафайли у Вікісховищі

Народний депутат України
2-го скликання
позапартійний	12 травня 1994	—	12 травня 1998
4-го скликання
ЛПУ	14 травня 2002	—	25 травня 2006

Мико́ла Григо́рович Жули́нський (нар. 25 серпня 1940, с. Новосілки (тепер с. Набережне)^[1] Демидівський район, Рівненська область) — український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.

Президент Міжнародного громадського об'єднання «Волинське братство», голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки^[2].

Доктор філологічних наук (1981). Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України.

Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2008–2010 рр.

Почесний академік Національної академії мистецтв України (2017).

Голова Комітету наукової термінології НАН України^[3].

Народився у багатодітній селянській родині (7 дітей). Про своє дитинство згадував:

«Я весь час виживав і ніколи не жив нормально. Післявоєнне дитинство — це постійний, невтолимий голод… Я не люблю праці на землі… Як згадаю, що треба перекопати величезний город (50 соток)… Потім з жахом дивишся на бур'яни — треба сапати. Корову чимось годувати. З 8-го по 10-й клас я майже не вчився, бо зранку йшов шукати дрова, щоб протопити в хаті, бо інакше мати не дасть їсти, а ввечері принести соломи для корови з колгоспу. Вкрасти»^[4].

1960–1962 — вчитель 8-річної школи, с. Озерськ (Дубровицький район, Ровенська область).

«Там не було ні світла, ні радіо, ні газет, ні пристойного клубу. Тільки величезне озеро і на все село три прізвища — Сірко, Пляшко і Петрович. Два роки чесно відпрацював, але хотів якось вирватися, вчитися далі… Хотів бути письменником, журналістом, для цього треба було в обов'язковому порядку вступити в партію».^[4].

1962 року закінчив Дубнівське педагогічне училище.

«Поступив в Дубнівське педучилище, бо мій старший брат вирішив мене якось прилаштувати. Я там вчився тому, що училищу треба було набрати духовий оркестр і на жовтневі свята пройти центральною вулицею»^[4].

Згодом переїхав до Луцька.

«Приїхав в Луцьк і треба було пристосуватися до міського життя. Навчився танцювати чарльстон, носив вузенькі штани, що поки стягнеш — упрієш. Розмовляв з дівчатами російською мовою, видавав себе за міського…»^[4].

1962–1963 — робітник промкомбінату, Волинський облжитлопостачторг.

1963–1965 — підсобний робітник, слюсар Луцького електроапаратного заводу.

1965–1968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.

«Поїхав в Ленінград, бо хотів там учитися. Цілий місяць ходив і не міг влаштуватись на роботу, бо не мав прописки. Ледве зумів влаштуватися на суднобудівний завод і три роки там пропрацював… Ленінград дуже багато мені дав, бо я там займався самоосвітою. Важко працював, але вечорами обов'язково ходив у філармонію, до театру. Чи не щонеділі — в Маріїнку, слухав оперу. Сиджу — нічого особливого не відчуваю, думаю: аби не задрімати… А все-таки вперто все одно ходжу на виставки, філармонічні концерти… По декілька разів обійшов усі ленінградські музеї. Біля кожної картини стояв, багато читав, об'їздив передмістя — Павловськ, Петергоф, Пушкіно… Із мужицькою послідовністю вивчав світову культуру, принаймні наблизився до її розуміння. Хоча, безперечно, я залишився багато в чому неофітом, як багато хто з мого покоління».^[4].

1968 року закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка (факультет журналістики).

З 1968 — в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України: аспірант (1968–1971), молодший науковий працівник, вчений секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор інституту.

Лютий — листопад 1992 — державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України.

Жовтень 1992 — серпень 1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.

Народний депутат України 2-го скликання (1994–1998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».

30 грудня 1999 р. — 29 травня 2001 р. — віце-прем'єр-міністр України.

Народний депутат України 4-го скликання (2002–2006) від блоку В. Ющенка «Наша Україна». Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.

В 2006 році виходить з фракції «Наша Україна» і переходить до фракції «ПППУ».

Грудень 2006 — листопад 2008 — позаштатний радник Президента України^[5][6].

Листопад 2008 — липень 2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.^[7] Звільнений після низки скандалів [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.].

Кандидатська дисертація: «До питання про історичний оптимізм радянської літератури» (Інститут літератури ім. Т. Шевченка АН України, 1972) Докторська дисертація: «Художня концепція людини і проблема характеру у сучасній радянській літературі» (Київський університет ім. Т.Шевченка, 1981). Член Спілки письменників України (з 1977 р.), член президії Ради, з 1998 р. — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. 1989 — один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.

Володіє польською, німецькою мовами.

На початку 2000-х років вийшла його книжка «Слово і доля», у ній здійснено систематизований, ґрунтовний аналіз творчості українських письменників від Григорія Сковороди до Василя Стуса.

Батько — Григорій Лук'янович (1908–2008).

Мати — Серафима Григорівна (1898–1958).

Дружина — Галина Степанівна (1947 р. н.), голова правління кредитної спілки «Турбота» до 2014 року. Звільнена рішенням Зборів кредитної спілки через звинувачення у розкраданні понад 25 мільйонів гривень [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. Свою провину визнала [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. 16 вересня 2013 року засуджена до 5 років позбавлення волі Шевченківським районним судом міста Києва (вирок залишений без змін 27 січня 2015 року).

Дочка — Олеся (1974 р. н.), юрист; директор із зв'язків з громадськістю, компанія «Кока-Кола Беверіджис Україна Лтд».

• Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009);
• Орден князя Ярослава Мудрого 4-го ступеня (2016)^[8];

• Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (1997);
• Орден «За заслуги» І ступеня (2000);
• Командорський Хрест 2 ступеня почесного знаку «За заслуги перед Австрійською Республікою» (2005)^[9];
• Державна премія України в галузі науки і техніки 2014 року — за роботу «Історія української культури» у п'яти томах (у дев'яти книгах) (у складі колективу)^[10]

У листопаді 1993 р. Світовий конгрес вільних українців відзначив М. Жулинського найвищою нагородою закордонних українців — медаллю Св. Володимира за видатний внесок у наукову і політичну діяльність.

Лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т. Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994).

Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»^[11].

У 2000 році отримав звання почесного професора НаУКМА^[12].

15 жовтня 2009 року вдостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка»^[13].

Медаль «Олександра Довженка» (2018) — за книжку «Моя друга світова» та визначний внесок в українську літературу.^[14]

Лауреат Літературної премії фундації Івана Багряного, 2019^[15].

Лауреат Рівненської обласної літературної премії імені Валер'яна Поліщука (1990).

Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій. Серед книг:

• Юність моя — комсомолія (1971)
• Пафос життєствердження (1974)
• Людина як міра часу (1979)
• Человек в литературе (1983)
• Наближення (1986)
• Із забуття — в безсмертя (1991)
• Подих третього тисячоліття (1991)
• Вірю в силу духа (1999)
• Заявити про себе культурою (2001)
• Олег Ольжич і Олена Теліга (2001)
• Слово і доля (2002)
• Духовна спрага по втраченій батьківщині (2002)
• Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943–1944 рр. (2003)
• Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь» (2003)
• То твій, сину, батько! Українська душа — на Голгофі XX століття (2005)
• Віктор Ющенко: випробування владою (у співавторстві) (2005)
• Відстані (2006)
• Він знав, «як много важить слово…» (2008)
• Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури (2010)

• О. Т. А український вчений творить ідола… [Архівовано 5 вересня 2018 у Wayback Machine.] // Свобода. — Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1986. — Ч. 73 (18 квітня). — С. 2.
• Ганжа О. І. Жулинський Микола Григорович [Архівовано 29 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 174. — ISBN 966-00-0610-1.
• Дончик В. Г. Жулинський Микола Григорович [Архівовано 1 липня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• Микола Жулинський грає у теніс із собакою [Архівовано 9 червня 2020 у Wayback Machine.] // Газета по-українськи. — 2011. — 14 січня.
• Пшенична Л. Микола Жулинський (літературний портрет). — Рівне. — 2000
• Універсальна енциклопедія «Черкащина» / Упорядник Віктор Жадько. — К., 2010. — С. 316.

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Жулинський Микола Григорович

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Жулинський Микола Григорович

• Повідомлення про перехід з фракції «Наша Україна» до фракції «ПППУ» [Архівовано 10 грудня 2015 у Wayback Machine.]
• Микола Жулинський у центрі скандалу [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Родина Жулинських заборгувала 25 мільйонів гривень [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Дружині колишнього віце-прем'єра дали п'ять років
• Сторінка НБУВ
• Сторінка Ін-ту літератури ім. Т.Шевченка
• Сайт газети «День»
• Сайт журналу «Слово і час»^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Сайт Херсонської обласної б-ки для дітей [Архівовано 31 січня 2017 у Wayback Machine.]

п о р Уряд Віктора Ющенка

Прем'єр-міністр: Віктор Ющенко Перший віце-прем'єр-міністр: Юрій Єхануров Віце-прем'єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу: Юлія Тимошенко Віце-прем'єр-міністр: Михайло Гладій Віце-прем'єр-міністр: Микола Жулинський Аграрної політики Іван Кириленко Внутрішніх справ Юрій Кравченко Юрій Смирнов Екології та природних ресурсів Іван Заєць Економіки Сергій Тігіпко Василь Роговий Закордонних справ Борис Тарасюк Анатолій Зленко Культури та мистецтв Богдан Ступка Надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Василь Дурдинець Оборони Олександр Кузьмук Освіти і науки Василь Кремень Охорони здоров'я Раїса Богатирьова Віталій Москаленко Палива та енергетики Сергій Єрмілов Праці та соціальної політики Іван Сахань Транспорту Леонід Костюченко Фінансів Ігор Мітюков Юстиції Сюзанна Станік

п о р Уряд Леоніда Кучми (1992—1993)
2-й склад Кабінету Міністрів України  « 1-й 3-й »
Прем'єр-міністр: Леонід Кучма Перший віце-прем'єр-міністр: Ігор Юхновський (до 1993), Юхим Звягільський (з 1993) Віце-прем'єр-міністри: з питань агропромислового комплексу: Володимир Дем'янов з питань гуманітарної політики: Микола Жулинський з питань економічної реформи: Віктор Пинзеник з питань паливно-енергетичного комплексу: Юлій Іоффе з питань промисловості та будівництва: Василь Євтухов Міністри: Внутрішніх справ Андрій Василишин Економіки Віктор Пинзеник Юрій Банніков Роман Шпек Енергетики і електрифікації Віталій Скляров Закордонних справ Анатолій Зленко Захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Георгій Готовчиць Зв'язку Олег Проживальський Зовнішніх економічних зв'язків Іван Герц Культури Лариса Хоролець Іван Дзюба Лісового господарства Валерій Самоплавський Машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії Віктор Антонов Молоді і спорту Валерій Борзов Оборони Костянтин Морозов Освіти Петро Таланчук Охорони здоров'я Юрій Спіженко Охорони навколишнього природного середовища Юрій Костенко Праці Михайло Каскевич Промисловості Анатолій Голубченко Соціального забезпечення Аркадій Єршов Статистики Микола Борисенко Транспорту Орест Климпуш Фінансів Григорій П'ятаченко Юстиції Василь Онопенко Міністр Кабінету Міністрів Анатолій Лобов