За́їзд (постоя́лий двір) — колишній заклад для короткочасного проживання приїжджих, де можна було переночувати, а у дворі залишити коней та екіпаж. Переважно в заїзді працювала корчма чи шинок.

Відомі ще з часів Київської Русі. Власниками заїздів були зазвичай приватні особи, які брали оплату з тих, хто проїжджав і зупинявся там.

Заїзди будували на узбіччях доріг, у містечках чи великих селах. Це були широкі й доволі довгі будинки, що мали посередині фасадної стіни в'їзд у формі брами в підсіння (коридор) через усю будівлю. Типово, по боках були кім­ната для приїжджих, корчма й житло власника. Якщо умовно поділити будівлю на передню та тильну частини, то в передній були кімнати для гостей, а в тильній — господарські приміщення (комори, дровітня та стайня)^[1].

У Російській імперії особливе мито, яке брали з постояльців заїзду, так і називалося — «постояле». 1700 року Петро I наказав переписати всі заїзди та обкласти їх збором; пізніше нагляд за ними доручив воєводам. У XVIII ст. постоялі двори будували й у міських поселеннях, і на дорогах, і в селах. З 1832 року в них почали будувати харчевні (корчми); з 1836 року постоялі двори в Російській імперії сплачують особливий збір на користь міста.

Станом на кінець XIX ст. у міських поселеннях заїзди будували для надання дешевого притулку простому народу; тримати заїзд міг будь-хто, хто має право торгівлі в містах. Дозвіл (із зобов'язанням сплати річного акцизу на користь міських доходів) на утримання закладу видавала міська влада (із зобов'язанням сплати річного акцизу на користь міських доходів). Юридично порядок утримання постоялих дворів прирівнювався до правил утримання, визначених для трактирних закладів.

• Гетьманський заїзд — один із найстаріших заїздів, збережених в Україні

• Постоялый двор // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. т. XXIVa (1898): Полярные сияния — Прая, с. 710—711