Фітоцено́з (від грец. phyton— рослина і koinos — загальний, спільний), або рослинне угруповання — закономірне поєднання рослин на тій чи іншій території з певними взаємостосунками між ними і з властивими їм умовами місцезростання.

Існує багато інших визначень фітоценозу.

Згідно з визначенням Володимира Сукачова фітоценозом, або рослинним угрупованням, слід називати будь-яку сукупність як вищих, так і нижчих рослин, які займають дану однорідну ділянку земної поверхні, з лише їм властивими взаємостосунками й умовами місцезростання, які створюють своє особливе середовище, фітосередовище.^{[джерело?]}

Фітоценоз — сукупність рослинних організмів на відносно однорідній ділянці, які перебувають у взаємодії між собою, з тваринами і навколишнім середовищем.^[1] Фітоценози будь-якої місцевості у своїй сукупності становлять її рослинність. Кожний фітоценоз характеризується певним видовим складом. Морфологічна структура фітоценозу визначається просторовим розподілом рослин (див. ярусність, синузія, екологічна ніша). Періодичність розвитку рослин у фітоценозі виявляється у зміні його аспектів. Рослини фітоценозу в процесі своєї життєдіяльності впливають на ґрунт і клімат, формуючи внутрішній фітоклімат; разом з тваринами, що живуть у ньому, входять до складу біоценозу. Фітоценоз є динамічною системою, якій властива сезонна і різнорічна мінливість компонентів під впливом екологічних умов. Одні фітоценози з часом замінюються іншими (див. сукцесія). У стабільних фітоценозах види рослин перебувають один з одним та з зовнішнім середовищем в екологічній рівновазі.

Це історично складена сукупність видів рослин, що існує на території з більш-менш однотипними кліматичними, ґрунтовими та іншими умовами. Характеризується певним видовим складом, структурою та взаємодією рослин між собою і з зовнішнім середовищем.

Структура фітоценозу (англ. structure of phytocoenosis, від лат. structura — будова, розташування) — поняття, що трактується різними авторами по-різному (в широкому плані огляд різних аспектів структури екосистем дано О. П. Левичем^[2]); мабуть, найбільш доцільно розглядати С. ф. як синонім будови фітоценозу. С. ф. включає широке коло питань, які В. В. Мазінг^[3], О. А. Ніценко^[4] та ін. групують у такі розділи:

• С. ф. морфологічна (сінморфологія),
• просторова або хорологічна (структура фітоценозів вертикальна, структура фітоценозів горизонтальна, структура фітоценозів геометрична),
• хронологічна (структура фітоценозів в часі),
• конституційна (поняття запропоновано Т. А. Работновим^[5]; див. ценопопуляції, фітоценотипи, композиція флористична — не тільки якісне, а й кількісне співвідношення видів;
• структура фітоценозу еколого-біологічне — поняття В. М. Голубєва^[6]),
• процесуальна (поняття О. А. Ніценко; розподіл у часі та просторі фізіологічних функцій компонентів фітоценозу),
• структура фітоценозу функціональна (поняття В. В. Мазінга).
• С. ф. як частини екосистеми в процесах кругообігу речовин в екосистемі і потоків енергія та інформації тощо.

Структура фітоценозу геометрична — просторове розташування (архітектоніка) листків рослин фітоценозу у зв'язку з їх пристосованністю до умов місцеперебування. Одним з перших якісне дослідження С.ф.г. провів у 1880 р. Візнер (нім. Wiesner). У зв'язку із завданнями моделювання продукційного процесу (див. Продуктивність біологічна) виникла необхідність кількісного опису С.ф.г. Загальновизнаними є методи, розроблені естонськими дослідниками Ю. К. Россом^[7], X. Г. Тоомінгом^[8], Т. А. Нільсоном та ін. С.ф.г. характеризується площею листя в одиниці об'єму фітоценозу на певній висоті і просторовою орієнтацією листочків.^[9]

Структура фітоценозу вертикальна — будова фітоценозу у вертикальному вимірі. С.ф.в. різноманітна і залежно від особливостей фітоценозу може бути безперервною або дискретною. У першому випадку ніяких об'єктивно існуючих окремостей розрізнити не вдається і увесь фітоценоз сприймається як єдиний безперервний зелений шар (вертикальний фітоценотичний континуум, наприклад, тропічні ліси, заплавні чагарники, більшість лугових і лучно-степових співтовариств та ін.). У другому випадку поділ фітоценозу на «шари» вловлюється візуально (паприклад, бореальні ліси).

Основним елементом С.ф.в. є ярус; як правило, різні яруси утворені різними життєвими формами. За цією ознакою першим класифікував яруси в 1921 р. Дю Ріє (фр. Du Rietz). Розрізняють деревний ярус (англ. tree layer), чагарниковий (англ. shrub layer), трав'яний або трав'яно-кущоватий (англ. herb layer) і мохово-лишайниковий (англ. moss-lichnes layer). Однак, іноді один ярус об'єднує види різних життєвих форм (наприклад, підрост в ярусі підліску).

Існуюче біологічне трактування ярусності не дозволяє відносити види чужої життєвої форми до ярусу на тій підставі, що їх перебування в цьому ярусі тимчасове. У таких випадках поряд з ярусами пропонується виділяти пологи (частина ярусу при його горизонтальному розчленуванні; наприклад, полог крон дерев). Подібне ускладнене трактування часто виявляється незручним для практичних цілей і краще дотримуватися чисто морфологічного розуміння ярусу, як дискретного шару помітного всередині фітоценозу.

При відсутності ярусності (вертикальному континуумі) доцільно виділяти шари умовно по різній висоті (від і до); при цьому різноякісність таких шарів у житті фітоценозу (і всієї екосистеми) дозволяє говорити про фітоценогоризонти (за аналогією з біогеоценотичними горизонтами Ю. П. Бялловича). Іноді говорять про підземну ярусність (на противагу надземній), хоча тут вертикальний континуум вже стає правилом. Існують позаярусні рослини (наприклад, ліани, епіфіти і т.i.).

Структура фітоценозу горизонтальна — будова фітоценозу в горизонтальному вимірі. Проявляється у гетерогенності фітоценозів (мозаїчності), яка породжена біологією розмноження та формами росту, взаємними відносинами і шумовими ефектами розсіювання зачатків. Вихідні екотопічні варіації середовища не можуть служити джерелом виникнення мозаїчності і викликають інші за природою явища комплексності.

Взаємодія різних факторів, що викликають мозаїчність, має випадковий характер з унікальними (індивідуальними) наслідками. Це робить вкрай рідкісними випадки закономірного повторення «плям» (англ. patches) рослинності з більш-менш стійкою флористичною композицією або співвідношенням видів за масою і підтверджує на внутрішньофітоценотичному рівні концепцію континууму рослинності. В деяких випадках, коли в складі співтовариства є сильний середовищеутворювач, неоднорідність його розміщення може викликати більші або менші (зумовлені притяганням або відштовхуванням) плями рослинності, які називають мікроугрупованнями (мікроценозами). Мікроугруповання ценотичного змісту названо М. В. Дилісом «парцела»^[10].

В. В. Мазінг^[3] запропонував виділяти такі модельні (ідеальні) типи горизонтального розчленування: структура радіальна (відрізняється високим ступенем впорядкованості, види або мікроугруповання в співтоваристві розташовуються кільцеподібно навколо деякого центру, градієнти факторів спрямовані уздовж радіусів), смуговий (види або мікроугруповання йдуть паралельними рядами, градієнти факторів паправлені перпендикулярно до цих смуг; така структура може розглядатися як граничний варіант радіальної структури при нескінченно великому радіусі) і чарункова (ячеїста, складається з неорієнтованих елементів — видів або мікроугруповань).

Ці три основних типи С. ф. г. дозволяють отримувати різні і більш складні типи структур співтовариств (наприклад, острівкову, деревоподібну, комплексну і т. д.). Урахування типів структур зумовлює спосіб розміщення пробних майданчиків, розташування трансект і т. д. Методи вивчення С. ф. г. розпадаються на класи аналізу розподілу і аналізу розміщення (без фіксації і з фіксацією положення в просторі облікових описів) і можуть бути реалізовані і на популяційному рівні і на ценотичному (рівні поєднань видів).

Структура фітоценозу функціональна — структура форм організації фітоценозу на основі взаємин його компонентів. Елементами С.ф.ф. є ценоелементи, ценочарунки, синузії, ценопопуляції і т. д. Функціональна структура біоценозу (елементом є консорція, в основі якої лежать харчові зв'язки) отримала спеціальну назву — біоценотичний коннекс (нім. Biozönotische Konnex).

Структура фітоценозу еколого-біологічна — кількісний склад біоморф і екоморф видів фітоценозу за індивідуалізованими ознаками. Найважливішими ознаками є:

• основна біоморфа,
• тип структури кореневої системи і наземних пагонів,
• спосіб наростання і циклічність розвитку пагонів,
• спосіб перезимівлі,
• характер плодоношення і диссемінації,
• екологічний тип по відношенню до різних факторів (водного, температурного, світлового режиму,
• багатства ґрунту, ступеню його засолення та ін.).

С.ф.е.-б., виражена кількісно, характеризує пристосувальні риси компонентів даного фітоценозу і визначає його специфіку. Аналогічно можливо визначення С.ф.е.-б. на рівні фітоценону.

В. М. Сукачов (1928) та Г. І. Поплавська (1924) на основі вивчення рослинності степу заповідника Асканія-Нова на півдні України розробили систему фітоценотичних типів рослин, що складають рослинне угруповання^[11]:

• едифікатори і асектатори;
• автохтонні і адвентивні види.

• Замкнутість фітоценозу

• Структура просторова... видова // Словник-довідник з екології : навч.-метод. посіб. / уклад. О. Г. Лановенко, О. О. Остапішина. — Херсон : ПП Вишемирський В. С., 2013. — С. 167.
• Фітоценоз // Словник-довідник з екології : навч.-метод. посіб. / уклад. О. Г. Лановенко, О. О. Остапішина. — Херсон : ПП Вишемирський В. С., 2013. — С. 183.
• Фітоценоз // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Кучерявий В. П. Екологія. — Львів: Світ, 2001. — 500 с.
• Корсак К. В., Плахотнік О. В. Основи сучасної екології: Навч. посіб. — 4-те вид., перероб. і допов. — К.: МАУП, 2004. — 340 с: іл.
• Мусієнко М. М., Серебряков В. В., Брайон О. В. Екологія: Тлумачний словник. — К.: Либідь, 2004. — 376 с

• (рос.) Полевая геоботаника / Под ред. Е. М. Лавренко. — М. : Наука, 1976. — Т. 5. — 320 с.
• (рос.) Работнов Т. А. Фитоценология. — М. : Изд-во МГУ, 1978. — 384 с.
• (рос.) Разумовский С. М. Закономерности динамики фитоценозов. — М. : Наука, 1981.
• (рос.) Пузаченко Ю. Г., Скулкин В. С. Структура растительности лесной зоны СССР : Системный анализ. — М. : Наука, 1981. — 276 с.

Це незавершена стаття з екології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.