Фауністичне (зоогеографічне) районування суходолу та Світового океану — поділ поверхні Землі й окремих її територій і акваторій на природні регіони, що відрізняються рангом, ступенем ендемізму, особливостями історичного розвитку і розселення їхніх фаун^[1][2]. Різні природні умови обумовлюють присутність різних біологічних видів на певній території, бо окремі види еволюційно пристосовані до проживання у певних умовах довкілля й лише деякі можуть пристосовуватись до існування в різних, не змінюючи при цьому власного фенотипу^[2]. Окрім того географічні бар'єри можуть призводити до ізоляції окремих фаун, що існують в подібних природних умовах, але мають власний еволюційний шлях розвитку, а отже різняться одна від одної^[2].

Умови існування і склад фауни в морі й на сушу настільки відрізняються, що для морської й наземної фауни створені самостійні системи фауністичного районування^[1]. Прісноводна фауна загалом районується аналогічно зоогеографічним районам суходолу^[1]. Фауна кожної області має спільну палеогеографічну історію й несе спільні риси, обумовлені нею. Так фауна Голарктики, наймолодша, сформувалась в плейстоцені під час льодовикових епох; фауна Австралії — найдревніша, несе на собі відбитки крейдової епохи^[1].

Прийнята система ієрархії зоогеографічного районування:

• царство, характеризується наявністю ендемічних таксонів на рівні рядів;
• область, характерен ендемізм на рівні родин;
• підобласть, характерен ендемізм на рівні родів;
• провінція, характерні ендемічні види;
• округ,
• ділянка.

Між зоогеографічними районами лежать різної ширини перехідні зони, в яких, як правило, спостерігається фауна з обох сусідніх районів. Різкі кордони регіонів позначені в тих випадках, коли в основі їх є якісь фізико-географічні фактори (берег, як межа води й суходолу, гірський хребет тощо)^[1]. При картографуванні й виділенні окремих фауністичних зон важливим моментом є проведення меж між ними. Кордони між регіонами різного ієрархічного рангу називаються зоохоронами. Для картографування зоохоронів застосовується метод сінперат: на карту наносять ареали за можливості найбільшого числа видів, в результаті на карті з'являються смуги згущення меж ареалів різних таксонів — сінперати. Сінперати загалом проходять важкодоступними для окремих організмів ділянками суходолу — географічними бар'єрами (гірські хребти, великі річки).

Головними групами при районуванні суші на вищі категорії (царства) служать хребетні, насамперед ссавці. За наявністю чи відсутністю окремих представників ссавців як правило виділяють 4 фауністичні царства і 8 областей^[1][2]:

• Арктогея, яку населяють виключно плацентарні,
  • Голарктична область (центральні й північні райони Євразії і Північної Америки, північ Африки),
  • інколи поділяють на Неарктику (Північна Америка) та Палеарктику (Євразія);
• Нотогея, багато сумчастих, мало плацентарних, присутні однопрохідні,
  • Австралійська область (Австралія і Нова Гвінея),
  • Полінезійська область (Полінезія),
  • Новозеландська область (Нова Зеландія);
• Палеогея, відсутні однопрохідні, але зустрічаються сумчасті,
  • Ефіопська область (Субсахарська Африка),
  • Мадагаскарська область (острів Мадагаскар),
  • Індо-Малайська область (Південна та Південно-Східна Азія і захід Малайського архіпелагу);
• Неогея, відсутні однопрохідні, але зустрічаються сумчасті (Центральна і Південна Америка),
  • Неотропічна область.

Антарктична суша, населена в основному тваринами, що пов'язані з морем, не входить ні в одне із царств^[1].

Основою для районування континентальних водойм є фауністичний склад великих озер:

• Палеарктічна область,
  • Європейсько-Центральноазійська підобласть,
  • Охридська підобласть,
  • Сибірська підобласть.
• Понто-Каспійська солонуватоводна область.
• Байкальська область.
• Сино-Індійська область,
  • Амурська підобласть,
  • Японська підобласть,
  • Китайська підобласть,
  • Індо-Малайська підобласть.
• Ефіопська область.
• Танганьїцька область.
• Неарктична область,
  • Тихоокеанська підобласть,
  • Атлантична підобласть.
• Неотропічна область,
  • Центральноамериканська підобласть,
  • Південноамериканська підобласть.
• Австралійська область.

При районуванні Світового океану прийняті самостійні системи фауністичного районування. Для товщі вод (пелагіалі), для дна океану (бенталі) і для кожної з вертикальних зон, що пояснюється різкою різницею між населенням товщі води й населенням дна, а також яскраво вираженою вертикальною зональністю в розподілі морських організмів^[1].

Районування пелагеалі в цілому збігається з кліматичними широтними поясами. Бенталь чітко поділяється на мілководну (до глибин 200 м) фауну та фауну глибинних ділянок океанічного дна^[1]. У межах континентального шельфу виділяють 3 царства, кожне з яких поділяється на області, підобласті, провінції^[1]:

• Царство холодних і помірних морів Північної півкулі,
  • Арктична область,
  • Бореальна область,
    • Північнотихоокеанська область з багатою фауною, великою кількістю древніх кайнозойських форм,
    • Північноатлантична область, з біднішою фауною, що була знищена під час останніх льодовикових епох, присутні ендемічні форми;
• Тропічне царство з надзвичайно багатою фауною і флорою, окремі ендемічні класи, характерні коралові рифи, мангрові ліси в зоні літоралі,
  • Індо-Західнотихоокеанська область (Індо-Вестпацифічна),
  • Західноафриканська область (Гвінейська),
  • Центральноамериканська область,
  • Середземноморсько-Лузитанська область, з фауною генетично пов'язана з тропічним царством;
• Царство холодних і помірних морів Південної півкулі,
  • Кергеленська область (острови Кергелен, Принс-Едуард, Маккуорі, Крозе),
  • Патагонська область (шельф Патагонії, острови Вогняна Земля, Фолклендські),
  • Антарктична область (шельф навколо Антарктиди, Південна Джорджія).

Зоогеографічне районування фауни абіссальних ділянок океану менш диференційовано. Виділяють 3 планетарних області, які поділяються на підобласті та провінції^[1]:

• Тихоокеансько-Північноіндійська абіссальна область,
• Атлантична абіссальна область,
• Антарктична абіссальна область.

• Біогеографічне районування
• Флористичне районування

• Кістяківський О. Б., Корнєєв О. П. Посібник з зоогеографії. — К. : Радянська школа, 1968. — 133 с.

• (англ.) Ekman S. Zoogeography of the sea. — L., 1953.

• (рос.) Беляев Г. М. Донная фауна наибольших глубин (ультраабиссали) мирового океана. — М., 1966.
• (рос.) Гептнер В. Г. Общая зоогеография. — М.-Л., 1936.
• (рос.) Дарлингтон Ф. Зоогеография. — М., 1966.
• (рос.) Зенкевич Л. А. Фауна и биологическая продуктивность моря [в 2-х тт.]. — М., 1947—1951.

Шаблон:Біогеографія