Приляга́ння — вид підрядного синтаксичного зв'язку між словами в реченні, при якому залежне слово пов'язане з головним інтонаційно, за змістом і за допомогою порядку слів, а не граматичних форм, як при узгодженні й керуванні. У східнослов'янських мовах прилягають незмінні повнозначні слова — прислівник, дієприслівник, інфінітив — летіти хутко, співають ідучи тощо. Іноді як прилягання розглядається приєднання до головного слова прийменниково-відмінкових форм іменників з обставинним значенням — так зване іменне прилягання — зустріч у місті, йти до лісу тощо.

Як і управління, примикання може бути сильним або слабким. При сильному примиканні лексико-граматичні властивості головного слова такі, що залежне, що примикає, при ньому необхідне (вчитися говорити, кинутися 'рятувати, ставати розумнішим^[1]); при слабкому примиканні залежне необов'язкове^[2]: швидко йти.

Головним словом при примиканні визнається те, що здатне змінюватися, а в разі незмінності обох компонентів словосполучення — те, що може вживатися без іншого (наприклад, в укр. дуже швидко залежним є перший компонент)^[1].

Прилягання (переважно слабке) має здатність до варіювання залежних форм: читати ночами — читати вночі, працювати вдома — працювати на дому)^[1]. У деяких випадках сильноприлягаюче слово може замінюватися сильнокерованим: почати грати — почати гру^[2].

Згідно з однією з точок зору, в українській мові разом із власне приляганням^[1] можливе відмінкове прилягання, при якому як залежне виступає іменник у непрямому відмінку. Про відмінкове прилягання говорять, якщо залежне ім'я висловлює обставинне (сидіти вдома через дощ, працювати до вечора)^[2] або означальне (спідниця картата, приїзд батька)^[1] значення, а форма залежного не визначається головним словом^[3].

• Узгодження
• Керування (лінгвістика)

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.