Політи́чна соціаліза́ція — засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її у політичну систему, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами політичної соціалізації є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму.

Політична соціалізація — це «процес розвитку, в ході якого діти і підлітки сприймають ідеї, політичну позицію і поведінку, типове для даної спільності»^[1]. Іншими словами, політична соціалізація зводиться до засвоєння політичних цінностей і норм, необхідних для адаптації в сформованій політичній системі і виконання різних видів політичної діяльності. Політична соціалізація є одним з напрямків загального процесу соціалізації індивідів. Основними агентами політичної соціалізації виступають такі соціальні інститути, як сім'я, освіта, засоби масової інформації та інші. Велику роль в процесі політичної соціалізації в сучасному суспільстві виконують політологи і політологія, як наукова й освітня дисципліна.

Сам термін "політична соціалізація" був вперше введений в 1959 р. американським вченим Г. Хайменом^[2].Основні напрямки, за якими розвивалася теорія політичної соціалізації в цей період, можна визначити наступним чином: це, по-перше, аналіз процесу політичної соціалізації, по-друге, вивчення "агентів", які впливають на процес соціалізації, і по-третє, дослідження продукту, який виходить на "виході" процесу політичної соціалізації, тобто, політична свідомість, політичні уявлення, орієнтації, установки.

В той період в політичній науці процес політичної соціалізації розглядався в рамках біхевіористської парадигми та інтерпретувався як вплив політичного середовища на особистість шляхом передачі певних моделей поведінки через систему організованих суспільних інститутів і цінностей. При цьому індивіди або групи, що соціалізуються є пасивними об'єктами соціалізації, а сам процес соціалізації передбачає "вертикальні" відносини. Процес політичної соціалізації розглядався як стадіальний, зокрема, в ньому виділялася латентна стадія (тобто процес неполітичного научання, згодом впливає на політичну поведінку індивіда) і стадія прямої політичної соціалізації (процес ретрансляції власне політичних цінностей та інформації). На початковому етапі розвитку теорії найбільше увага дослідників була приділена таким агентам соціалізації як родина і група однолітків. Багато вчених, що займалися в 60-70-ті роки проблемою політичної соціалізації, дотримувалися тези, що сім'я індивіда є головним агентом соціалізації на етапі латентної політичної соціалізації.

На тлі політичних змін, що відбулися у світі наприкінці XX століття, змінилися і теоретичні підходи до визначення політичної соціалізації. Так, в останні десятиліття минулого століття соціалізація втрачає свій "вертикальний" характер у зв'язку з тим, що в традиційних суспільствах з'являються риси модернізації. Наприклад, однією з таких рис стає зниження ролі авторитету віку - більш старший вік батьків, вчителів і т.д. не стає підставою для пошани і наслідування; те ж саме відбувається і у відношенні спорідненості - роль родинних зв'язків знижується. Крім того, процес соціалізації йде не тільки в "одну сторону" – від старшого покоління до молодшого - але й навпаки - зараз є дані про те, що молоді люди ретранслюють свої власні політичні орієнтації батькам.

Відповіддю на запити соціальної і політичної реальності, що змінилася стала теорія запропонована в 1986 р. Річардом Мерелманом^[3]. Це принципово нова модель механізму засвоєння та ретрансляції політичних цінностей і установок. Згідно з його ідеєю "горизонтальної" (lateral) політичної соціалізації, цей процес являє собою безперервний вибір з широкого числа можливих і конкуруючих між собою образів світу та моделей поведінки, кількість яких постійно збільшується в результаті взаємин між "рівними" учасниками процесу соціалізації на "горизонтальному" рівні. При "горизонтальній" соціалізації відносини між об'єктом і агентами соціалізації добровільні, рівні і тимчасові. Особистість стає центром моделі, на відміну від моделі "вертикальної" соціалізації, де особистість виявлялася своєрідним "кінцем" ланцюжка впливів.

Філіп Васбурн^[4] вважає, що ці моделі політичної соціалізації слід розглядати не як окремі та протиборчі концепції, а як взаємодоповнюючі підходи. Він пропонує наступну модель процесу політичної соціалізації: стадії життєвого циклу, на якій перебуває індивід (дитинство, підлітковий вік, юнацтво, зрілість і старість), і агенти соціалізації (сім'я, в якій виховувався індивід, школа, церква, ЗМІ, сім'я самого індивіда, його робота і політичний досвід) являють собою інтерактивні системи. Між агентами соціалізації існують комплексні взаємини на всіх стадіях життєвого циклу, і відносна значимість кожного з агентів соціалізації може варіюватися від одного періоду життєвого циклу до іншого. Політичні орієнтації індивіда в будь-якій точці життєвого циклу визначаються особистими природними особливостями, періодом життєвого циклу, який переживає людина, її попереднім досвідом соціалізації, а також тим положенням, яке він займає в соціальній структурі.

З точки зору Ф. Н. Ільясова^[5], політична соціалізація - «це процес включення індивіда в систему владних відносин і структур. Цей процес має такі складові: 1) інтерналізація соціальних норм, що регулюють владні відносини; 2) соціально-політична орієнтація, первинне запам’ятовування (імпринтинг) образу вождя; 3) вибір «своєї» соціальної групи і політичної позиції; 4) входження в «свою» соціально-політичну групу; 5) засвоєння певних політичних функцій, реалізація політичної поведінки ».

• Жадан І. Політична соціалізація // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.590 ISBN 978-966-611-818-2