Пищаль
Країна походження	Московія[d]

Пища́ль^[1] — загальна назва ранніх зразків середньо- та довгоствольної вогнепальної зброї на озброєнні московитського війська в 15—17 ст.,^[2] яку широко використовува­ла і козача піхота^[3]. Також пищаллю називали старовинну гармату^[3].

Пищалі, які з'явилися в останній чверті XIV століття, використовувалися для прицільної стрільби по живій силі та укріпленнях. Саме слово «пищаль» (д.-рус. пищаль < прасл. *pisčalь) означає «сопілка»^[4] та відоме в слов'янських джерелах з XI століття; щодо вогнепальної зброї цей термін вперше згадується близько 1399 року^[5]. У старочеській мові словом píšťala («сопілка») теж називався один з видів вогнепальної зброї^[4]; і згідно з найпоширенішою версію, до нього сходить і «пістоль», «пістолет»^[6][7].

Існували як ручні пищалі (відомі під назвами ручниця, самопал, недомірок), так і фортечні, призначені для стрільби зі стін укріплення, триноги чи лафета. Словом пищаль також нерідко називали гармати. Розрізняли різноманітні види пищалей: фортечні, облогові, стінопробивні, полкові, польові; залізні, сталеві, мідні, бронзові, чавунні^[2]. Як снаряди використовувалися, переважно, залізні або чавунні ядра (для ручних пищалей — кулі).

Спочатку конструкція пищалей була дуже схожою. Відмінності в конструкції з'явилися наприкінці XV століття з винаходом ґнотових замків. В XVI столітті з'явилися ручні кременеві пищалі, які перебували на озброєнні до XVIII століття. Фактично, це був руський варіант мушкета. Такі пищалі вийшли з ужитку при реформі армії, що проводилася Петром I.

На Русі з 1408 року пищалі згадуються як облогова артилерія, з 1450 — гармати для оборони міст, а з 1480 пищалями називається не тільки артилерія, а й стрілецька зброя (аркебузи). У 1511 вперше згаданий «пищальний наряд»^[5].

На території Південно-Західної Русі (України) пищалі вперше згадуються 1471 року: розповідається, що в замках у Вінниці і Чуднові було по дві пищалі. Українські пищалі ділилися на два типи: легші «рушниці» та важчі «гаківниці»^[8].

Використання пищалей у війську Острозького було одним із ключових явищ що призвело до поразки Московського війська під Оршею^[9].

Артилерійські пищалі, відлиті в Московській гарматній мануфактурі в останній чверті XV століття, мали довжину 18-23 калібрів. У XVI столітті існувало багато пищалей різних калібрів, наприклад, в описі 1582 згадані пищалі 28 калібрів від 1/8 гривні до пуда. Надалі відбувався відбір найбільш раціональних конструкцій, в результаті «Описная книга пушек и пищалей» 1626—1647 згадує про пищалі 14 калібрів від 1/2 до 8 гривень^[5].

У Московському царстві в XVI столітті ручна пищаль з ґнотовим замком була аналогом західноєвропейського мушкета. У XVI столітті калібр ручних пищалей в середньому коливався від 11 до 15 мм^[10]. Солдатів, озброєних ручними пищалями, називали пищальниками, пізніше їх змінили стрільці. Одні пищалі відрізнялися високою якістю (нарочиті), інші — ні (худі). При Василі III в Іран було відправлено 30 тисяч пищалей^[11].

З середини XVII століття відзначено власне виробництво гвинтівкових пищалей, які раніше іноді закуповувалися в Європі^[12].

«Сороковими пищалями» в Московській державі називалися органні гармати, що являли собою багатоствольну зброю.

Ґнотові й кременеві пищалі були в ужитку до XVIII століття^[13].

• В українському фольклорі згадується «семип'ядна пищаль»: «Хведора Безрідного хо­вали. Руський „Отченаш“ читали, в семип'ядні пищалі гримали» (дума про Федора Безрідного)^[3], «Семип'ядную пищаль підняв і орлам сизоперим кулю на подарунок подарував»^[14].

• Пищаль // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1370. — 1000 екз.
• Пищаль // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.