Еміль Лубе
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Еміль Лубе | ||
|---|---|---|
| фр. Émile Loubet | ||
 | ||
| 58-й прем'єр-міністр Франції | ||
| 27 лютого 1892 — 6 грудня 1892 | ||
| Попередник | Шарль де Фрейсіне | |
| Наступник | Олександр Рібо | |
| 8-й президент Французької Республіки, співкнязь Андорри | ||
| 18 лютого 1899 — 18 лютого 1906 | ||
| Попередник | Фелікс Фор | |
| Наступник | Арман Фальєр | |
| Народився | 30 грудня 1838 Марсанн, Франція | |
| Помер | 20 грудня 1929 (90 років) Монтелімар, Франція | |
| Похований | Монтелімар | |
| Відомий як | політик, адвокат | |
| Країна | Франція | |
| Alma mater | Правничий факультет Паризького університетуd | |
| Політична партія | Democratic Republican Allianced | |
| У шлюбі з | Marie-Louise Loubetd | |
| Нагороди |
| |
 Медіафайли у Вікісховищі | ||
Еміль Франсуа Лубе (фр. Émile François Loubet; 1838—1929) — французький політичний діяч і 8-й президент Франції.
Еміль Лубе народився 30 грудня 1838 року у родині землевласника і мера Марсанна (департамент Дром). Прийнятий у 1862 році до паризької адвокатури, наступного року він захистив докторську дисертацію з права. Студентом він став свідком великого тріумфу Республіканської партії в Парижі на загальних виборах у 1863 році, під час Другої французької імперії. Він влаштувався працювати в Монтелімарі, де в 1869 році одружився з Марі-Луїзою Пікар. Він також успадкував невеличкий маєток в Гриньяні.
У кризу 1870 року, яка призвела до кінця імперії, Лубе став мером Монтелімара, і з цього часу був послідовним прихильником Леона Гамбетти. Обраний у палату депутатів у 1876 році від Монтелімара, він був одним з тих 363 депутатів, які 16 травня 1877 року прийняли вотум недовіри кабінету герцога де Брольї.
На загальних виборах у жовтні він був переобраний; його місцева підтримка збільшилась через те, що уряд позбавив його посади мера. У палаті він особливо займався освітою, борючись з клерикальною системою, встановленою Альфредом Фаллу, і працюючи на створення вільного, обов'язкового і світського початкового навчання. У 1880 році він став президентом відомчої ради в Дромі. Його підтримка другого кабінету Жуля Феррі і прагнення до колоніальної експансії Франції надали йому велику вагу в помірній Республіканській партії.
Він увійшов до сенату у 1885 році, і був міністром громадських робіт у кабінеті П'єра Тірара з грудня 1887 року по березень 1888 року. У 1892 році президент Саді Карно, який був його особистим другом, попросив його сформувати кабінет. Лубе отримав портфель міністра внутрішніх справ разом з постом прем'єр-міністра. Йому довелося мати справу зі злочинами анархістів того року і з великим страйком у Кармо. У страйку він виступив як арбітр і надав рішення, яке в багатьох колах було сприйнято як надто сприятливе для страйкарів.
У листопаді почалися викриття щодо зловживань Панамської компанії. Лубе заявив, що ображений підозрами у його неупередженості і не може більше стояти на чолі кабінету. Однак він зберіг за собою портфель внутрішніх справ у новому кабінеті Олександра Рібо, що утворився 7 грудня 1892 року, але вже в січні 1893 року вийшов у відставку.
Репутація Лубе забезпечила йому в 1896 році головування у Сенаті. Після смерті Фелікса Фора Лубе в лютому 1899 року був обраний 483 голосами президентом республіки. Його єдиний серйозний конкурент Жуль Мелін отримав 279 голосів.
Його обрання президентом збіглося з розпалом боротьби у справі Дрейфуса. В день поховання президента Фора монархісти та націоналісти невдало спробували повалити чинну у Франції політичну владу. Під час кінних перегонів у Отеї у червні антидрейфусар вдарив президента тростиною по голові. У тому ж місяці Лубе доручив Вальдеку-Руссо сформувати кабінет. Зусиллями Лубе і Вальдека-Руссо справу Дрейфуса було залагоджено — коли Дрейфус був вдруге засуджений військовим судом в Ренні, Лубе дарував йому помилування.
Під час каденції Лубе гостро постало клерикальне питання. В квітні 1905 року французький посол був відкликаний з Ватикану, а в липні відокремлення церкви від держави було проголошено палатою депутатів. Між Францією і Великою Британією погіршилися відносини через взаємну критику стосовно Другої англо-бурської війни і справи Дрейфуса. Розбіжності були залагоджені укладенням англо-французької угоди у 1904 році, яка закріпила визнання французьких претензій у Марокко в обмін на невтручання в британську окупацію Єгипту. Лубе відкривав виставку в Парижі 1900 року, прийняв російського імператора Миколу II у вересні 1901 року і зробив візит до Росії в 1902 році. Він також обмінявся візитами з королем Едуардом VII, з королем Португалії, королем Італії та королем Іспанії. Під час візиту короля Іспанії в 1905 році було вчинено невдалий замах на його життя — під екіпаж кинули бомбу, коли він їхав з опери Гарньє в палац Орсе.[1] Коли його каденція закінчилася в січні 1906 року, він став першим президентом Третьої республіки, термін повноважень якого закінчився природним чином з передачею повноважень обраному наступникові. У 1904 році король Оскар II призначив його лицарем норвезького лева.
- ↑ Bomb for Loubet and King Alfonso [Архівовано 6 листопада 2012 у Wayback Machine.] New York Times 1 June 1905 page 1
- Chisholm, Hugh, ed (1911). Encyclopædia Britannica (11th ed.). Cambridge University Press.
- Avenel, «Le Président E. Loubet et ses prédécesseurs» (П., 1903).
- П. М. Ігнатьєв. Лубе Еміль // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
- «Loubet, Émile». The New Student's Reference Work. Chicago: F. E. Compton and Co. 1914.
- Лубе, Эмиль // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 томах (82 т. и 4 доп.) — СПб., 1890—1907.
 | |
|---|---|
| Генеалогія та некрополістика | |
| Література та бібліографія | |
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | Большая российская энциклопедия · Велика данська енциклопедія · Велика норвезька енциклопедія · Універсальна литовська енциклопедія · Шведська національна енциклопедія · Энциклопедия Кругосвет · Brockhaus Enzyklopädie · De Agostini · Encyclopædia Britannica · Encyclopædia Universalis · Internetowa encyklopedia PWN · Treccanis Dizionario di Storia |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль | BIBSYS: 90762137 · BNE: XX1568161 · BNF: 124846352 · CiNii: DA0785414X · FAST: 307855 · Freebase: /m/01b9c2 · GND: 117683221 · ISNI: 0000000110229464 · J9U: 987007283299605171 · LCCN: nr92027437 · NCF: ncf11550407 · NTA: 110690796 · NUKAT: n2010108256 · RERO: 02-A003532290 · SHARE: 318395 · SUDOC: 078738261 · VcBA: 495/366363 · VIAF: 25386152 · РНБ: 770190575, 770197390 |
| Друга республіка | Луї-Наполеон Бонапарт (1848—1852) |  |
|---|---|---|
| Третя республіка | Адольф Тьєр (1871—1873) • Патріс де Мак-Магон (1873—1879) • Жуль Греві (1879—1887) • Саді Карно (1887—1894) • Жан Казимир-Пер'є (1894—1895) • Фелікс Фор (1895—1899) • Еміль Лубе (1899—1906) • Арман Фальєр (1906—1913) • Раймон Пуанкаре (1913—1920) • Поль Дешанель (1920) • Александр Мільєран (1920—1924) • Гастон Думерг (1924—1931) • Поль Думер (1931—1932) • Альбер Лебрен (1932—1940) | |
| Голови держави у 1940–1947 | Філіпп Петен (1940—1944) • Шарль де Голль (1944—1946) • Фелікс Гуен (1946) • Жорж Бідо (1946) • Венсан Оріоль (1946—1947) | |
| Четверта республіка | Венсан Оріоль (1947—1954) Рене Коті (1954—1959) | |
| П'ята республіка | Шарль де Голль (1959—1969) • Жорж Помпіду (1969—1974) • Валері Жискар д'Естен (1974—1981) • Франсуа Міттеран (1981—1995) • Жак Ширак (1995—2007) • Ніколя Саркозі (2007—2012) • Франсуа Олланд (2012—2017) • Емманюель Макрон (з 2017) | |
Text is available under the CC BY-SA 4.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.
