Кулястість Землі
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Найранішу ідею про кулястість Землі датують VI століттям до н. е. у грецькій філософії.
Найранішу теорію про кулястість Землі висунув у VI столітті до н. е. в Греції видатний математик античності Піфагор Самоський[1].
До 350 р. до н. е. уявлення про кулясту Землю було досить поширеним. Зокрема, Арістотель записав кілька аргументів на його користь:
- Що далі ви йдете на північ, то вище Полярна зоря. На півдні видно зорі, яких не видно на півночі.
- Сузір'я на екваторі перебувають високо.
- Тінь від Землі, що падає на місяць під час місячного затемнення, завжди кругла.
Платон заснував свою школу в Афінах і дотримувався теорії кулястості Землі, але довести її не міг.
Ератосфен першим обчислив окружність Землі близько 240 року до н. е. Вона виявилася рівною близько 250 000 стадіїв (40 008 км).
Через 17 століть після Ератосфена Христофор Колумб (або Паоло Тосканеллі) вивчив результати обчислень Ератосфена, перш ніж вирушити до Індії. Однак він відкинув обчислення Ератосфена, і вирішив, що справжня довжина кола Землі на третину менша. Якби Колумб прийняв обчислення Ератосфена, то на намічену подорож не вистачило б коштів.
Селевк писав про те, що Земля має форму кулі і обертається навколо Сонця.
Посідоній виміряв за своїм методом окружність Землі. За його обчисленнями вона становить від 240 000 до 180 000 стадіїв На жаль, точна величина стадія невідома. Проте, метод Посидонія поступається методу Ератосфена[2].
Страбон першим помітив, що коли корабель перебуває на лінії горизонту, його нижньої частини не видно. Це пояснюється сферичною формою Землі.
Марін Тірський, який першим запровадив поняття широти й довготи кожної точки на карті, оцінював довжину екватора в 180 000 стадіїв. Якщо прийняти, що Марін оперував грецькими стадіями, то довжина екватора становитиме 33 300 км, що на 17 % менше від справжнього розміру.
Астрономія Стародавньої Греції дійшла Індії на початку нашої ери. Індійці вважали, що Земля є центром Всесвіту, і вірили в кулястість Землі. Астроном Аріабхата виміряв окружність Землі й оцінив її в 4967 йоджан (39 968 км). Ці обчислення виявилися близькими до реальності (40 075 км).
Вірменський дослідник Ананія Ширакаці (610—685 рр.) написав працю з 48 розділів «Космографія та календар», у якій розглянув питання астрономії, метеорології та фізичної географії[3]. Ширакаці порівнював структуру світу з яйцем (Земля — жовток, атмосфера — білок, небосхил — шкаралупа) і намагався визначити відстань до Сонця та Місяця. Разом з тим він правильно вважав Чумацький шлях скупченням зір, а Місяць — тілом, що не світиться, а лише відбиває сонячне світло. Писав також про кулястість Землі[4].
Астрономія ісламського Середньовіччя ґрунтувалась переважно на обчисленнях Арістотеля. Вони доводили кулястість Землі. Мусульмани почали розвивати сферичну тригонометрію, щоб обчислити відстань від будь-якої земної точки до Мекки. Для обчислення окружності Землі вони використали новий метод, називаний методом Аль-Біруні. Ідея обчислення окружності Землі прийшла до нього, коли він стояв на високій горі. Завдяки цьому вдалося побачити кут, який дозволяв визначити кривину Землі.
В Європу знання про сферичну тригонометрію передавалися з Близького Сходу.
- ↑ Асфог, 2021, с. 110.
- ↑ ЭСБЕ/Посидоний — Викитека. ru.wikisource.org (рос.). Процитовано 29 жовтня 2021.
- ↑ Р. Хьюсен, «Science in Seventh-Century Armenia: Ananias of Širak[недоступне посилання з Сентябрь 2017]», Isis, vol. 59, No. 1, (Spring, 1968), p. 40—41
- ↑ Ravi Agarwal, Syamal Sen. Creators of Mathematical and Computational Sciences. — Springer, 2014. — P. 103.Оригінальний текст (англ.)His greatest claim to fame is his discovery of the fact that the Earth is round and that there was more to the heavens and world than the standard Aristotelian belief purported at the time.
- Эрик Асфог[en]. Когда у Земли было две Луны. Планеты-каннибалы, ледяные гиганты, грязевые кометы и другие светила ночного неба = Erik Ian Asphaug. When the Earth Had Two Moons: Cannibal Planets, Icy Giants, Dirty Comets, Dreadful Orbits, and the Origins of the Night Sky. — М. : Альпина нон-фикшн, 2021. — ISBN 978-5-00139-262-0.
|
| ||||||||||||||||||||
Text is available under the CC BY-SA 4.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.
