Комуністична партія Німеччини Kommunistische Partei Deutschlands
Країна	Веймарська республіка,  НДР і  ФРН
Голова партії	Ернст Тельман
Засновник	Карл Лібкнехт і Роза Люксембург
Дата заснування	1918
Дата розпуску	1956 (у ФРН)
Штаб-квартира	Берлін, НДР
Ідеологія	Комунізм
Молодіжна організація	Q113369294?
Кількість членів	106 656[1], 78 715[1], 359 000[1], 224 689[1], 294 230[1], 128 000[1], 135 826[1], 140 000[1], 124 729[1], 130 000[1], 135 160[1], 176 000[1], 259 155[1], 252 000[1] і 360 000[1]
Офіційний колір (кольори)	червоний
Друкований орган	газета «Червоний прапор» («Die Rote Fahne»)

Комуністична партія Німеччини (КПН, нім. Kommunistische Partei Deutschlands, KPD) — велика політична партія в Німеччині між 1918 і 1933 роками, і незначна партія в Західній Німеччині в повоєнний період, поки вона не була заборонена в 1946 році. У 1920-і роки членів КПН називали «спартаківці», оскільки вона була сформована з Союзу Спартака.

Заснована в період після Першої світової війни соціалістами, що виступали проти війни на чолі з Розою Люксембург. Під час Веймарської республіки період, КПН зазвичай отримувала від 10 до 15 відсотків голосів і була представлена в рейхстазі і в парламентах земель. Заборонена нацистським режимом Адольфа Гітлера, КПН працювала у підпіллі, але зазнала важких втрат. Партія була відроджена повоєнній Західній та Східній Німеччині та отримала місця у першому Бундестазі (західнонімецькому парламенті) на виборах в 1949 році. У Східній Німеччині, партія об'єдналася із соціал-демократичною партією у Соціалістичну єдину партію, яка була при владі у НДР до 1989–1990 рр.. Вона була заборонена у ФРН в 1956 році Конституційним судом. Деякі з її колишніх членів заснували Німецьку комуністичну партію (НКП) у 1969 році.

КПН була заснована на загальнонімецькій конференції «спартаківців» та ліворадикальних груп німецької соціал-демократії, яка проходила в Берліні від 29 грудня 1918 до 1 січня 1919 року. На конференції 30 грудня 1918 конституювався Установчий з'їзд Комуністичної партії Німеччини. З'їзд прийняв програму партії і заявив про повну солідарність КПН із Радянською Росією. До керівництва нової партії увійшли лідери лівого крила німецької соціал-демократії, що виступили 1914 року проти світової війни — Роза Люксембург, Карл Лібкнехт, Лео Йогіхес та інші.

К. Лібкнехт та Р. Люксембург були прихильниками збройної революційної боротьби. У свою чергу, соціал-демократичний уряд, що прийшов до влади після падіння монархії, прагнув не допустити розвитку революційних процесів. Військовий міністр Німеччини соціал-демократ Густав Носке керував створенням напіввійськових т. з. «добровольчих загонів» (фрайкорів). Під час придушення збройного повстання спартаківців у Берліні в січні 1919 року Р. Люксембург і К. Лібкнехт були вбиті. На думку брата К. Лібкнехта — Вільгельма, до цього був причетний Карл Радек. Лідером партії став тоді Лео Йогіхес. Після його вбивства в березні 1919 року партію очолив Пауль Леві. Іншими важливими фігурами в партії на той час були: Клара Цеткін , Пауль Фреліх, Гуго Еберлейн, Франц Мерінг, Август Тальгеймер і Ернст Майер.

Після заснування у березні 1919 року Комуністичного інтернаціоналу КПН стає його німецької секцією. На початку весни 1920 року в партії відбувається розкол. З неї виходять ліві комуністи, і утворюють Комуністичну робітничу партію Німеччини (КАПД). Лідерами лівих комуністів були Пауль Маттік, Отто Рюле та інші.

Пауль Леві, будучи лідером партії, прагнув більшою мірою орієнтуватися на роботу з соціал-демократами і «незалежниками». У боротьбі проти контрреволюції, особливо проти Капповського путчу 1920, в русі «Руки геть від Радянської Росії!» комуністи і багато членів Незалежної соціал-демократичній партії Німеччини (НСДПН) виступали пліч-о-пліч. Результатом близької співпраці стало приєднання на 6-му з'їзді КПН у грудні 1920 року більшості членів НСДПН до комуністичної партії. Леві виступав проти форсування революційних процесів. У лютому 1921 року він вийшов з ЦК компартії на знак протесту проти так званої «наступальної стратегії», що її диктувала Москва. Новими лідерами партії стали Генріх Брандлер і Август Тальгеймер. У березні 1921 року відбулися збройні виступи комуністів і соціал-демократів в Середній Німеччині.

1923 рік — був роком революційного піднесення в Німеччині. Страйкова хвиля, що прокотилася в травні цього року, призвела до відставки уряду Вільгельма Куно. У цей період комуністична партія завойовує сильний вплив серед робочого класу Німеччини. Однак, серед керівництва КПГ не було впевненості в можливості здійснення революційного процесу. На зустрічі Центру КПГ в травні 1923 Карл Радек говорив:

«Сьогодні ми не маємо можливостей для встановлення пролетарської диктатури, тому що немає необхідного для цього умови — коли революційною буде більшість робітничого класу».

У серпні розвинулася гіперінфляція. Ціни подвоювалися практично кожні кілька годин. Почав зростати стихійний страйковий рух, який досяг своєї кульмінації у загальному страйку, який почався у Берліні і поширилася потім на всю країну. Уряд Куно в серпні пішло у відставку. Лідери КПН більше не могли нехтувати, політичною ситуацією що розвивалася. В кінці серпня керівництво КПН попрямувало до Москви для обговорення становища.

Керівництво Комінтерну після обговорень з німецькими комуністами прийшло до висновку, що Німеччина наближається до революції і вже зараз необхідно зайнятися технічною підготовкою повстання. Троцький вважав, що необхідно встановити точну дату повстання, однак Радек і Брандлер були проти цього ^[2]. У багатьох місцях створювалися збройні пролетарські сотні; в жовтні в Саксонії і Тюрінгії були утворені «робочі уряду» з лівих соціал-демократів і комуністів ^[3]. Тим часом, число членів КПГ зросло з 225 тисяч у січні 1923 року до 400 тисяч восени того ж року. Партія випускала 42 щоденні газети і ряд журналів, мала 20 друкарень і свої книжкові магазини ^[4].

За підтримки президента Фрідріха Еберта рейхсвер почав чинити тиск на Саксонський і Тюрінгський уряд. Був випущений наказ про заборону пролетарських сотень в Саксонії. Після невиконання триденного ультиматуму про роззброєння сотень, 21 жовтня 1923 збройні сили уряду увійшли до Саксонії.

Однак в останній момент керівництво КПН відмовилося від повстання. По всій країні були відправлені емісари партії для повідомлення про новий прийняте рішення. Однак інформація не встигла прийти вчасно в Гамбург, де місцеві активісти КПН почали здійснення плану повстання. 23 жовтня близько 1300 членів КПН захопили 17 поліцейських ділянок в Гамбурзі, в робочих районах були зведені барикади. Наступного дня повсталими був випущений заклик до загального страйку. Після трьох днів боїв в робочих районах Гамбурга, — Бармбеке і Шіффбеке, — повстання було придушене^[2].

У листопаді 1923 року партія була заборонена, і перебувала на нелегальному становищі до весни 1924 року. Проведений нелегально в квітні 1924 року 9-й з'їзд КПН обговорив ситуацію, що склалася в 1923 році і перспективу роботи партії в умовах стабілізації капіталізму. Брандлер та його прихильники були виключені зі складу Центру КПН ^[3]. Надалі, Брандлер і Тальгеймер підтримали Праву опозицію у ВКП(б). У 1929 році вони та їхні прихильники були виключені з КПН, і створили Комуністичну партію — Опозиція.

Після відсторонення Брандлера і Тальгеймера від керівництва компартією, новими лідерами стали Рут Фішер і Аркадій Маслов, представники її ультралівого крила, до яких також приєдналися Вернер Шолем і Артур Розенберг. Нове керівництво проводить тактику створення незалежних «червоних профспілок». Це призвело до ізоляції профспілок, орієнтованих на КПН, від масового профспілкового руху. Це позначилося у вигляді зменшення впливу партії в робітничому русі. Якщо на конгресі профспілок 1922 комуністи мали 88 своїх делегатів, то в 1925 році їх число скоротилося до чотирьох ^[2]. В цілому, розбіжності між керівництвом КПН і Комінтерну привели до усунення Фішера і Маслова з керівництва партії.

Новими лідерами партії стали Ернст Тельман, Герман Реммеле і Хайнц Нойман. Нове керівництво відмовилося від ультралівого курсу своїх попередників. Компартією було висунуте гасло профспілкової єдності ^[2]. Після об'єднання у 1926 році Троцького і Зінов'єва, Фішер і Маслов підтримали Об'єднану опозицію у ВКП(б). Після виключення їх прихильників з КПН в тому ж, 1926, році, ними було засновано Ленінбунд. На виборах 1928 року компартія отримала підтримку 10,6% виборців (54 місця в рейхстазі).

У 1928 році після низки невдач на міжнародному рівні Комінтерн переходить до тактики т. з. «Третього періоду». Одним з елементів цієї тактики була «теорія соціал-фашизму». Згідно з цією теорією, між буржуазною демократією (а також і соціал-демократією) і фашистською диктатурою немає ніякої різниці ^[5]. Відповідно до неї відкидалося будь-яка співпраця компартії і соціал-демократів. Така тактика була підтверджена на засіданні Виконкому Комінтерну в квітні 1931 року. На цьому засіданні Тельман дав оцінку перемоги націонал-соціалістів на виборах в рейхстаг. На загальних виборах, що пройшли 14 вересня 1930, кількість голосів, відданих за НСДАП, склало 18,3% в порівнянні з 2,6% в 1928 році. У своєму виступі Тельман, зокрема, заявив:

«Після 14 вересня слідом за сенсаційним успіхом націонал-соціалістів їх прихильники по всій Німеччині очікували дуже багато чого. Ми, однак, не дозволили, щоб нас збила зі шляху паніка, яка проявилася в робітничому класі, принаймні, серед прихильників соціал-демократичної партії. Ми тверезо і серйозно заявили, що 14 вересня було в певному сенсі найкращим днем Гітлера, за яким не послідує кращих днів, але тільки гірші.» [6]

Своєрідність цієї тактики виразилося в т. н. «Червоному референдумі» 1931 року по довірі соціал-демократичному уряду Пруссії. Спочатку референдум був ініційований націонал-соціалістами. Вони закликали до «народної революції» проти партії, яка «погодилася з рабством і приниженням Версальського миру». Комуністична партія також закликала своїх прихильників голосувати проти прусського уряду ^[6].

На виборах у листопаді 1932 року компартія отримала найбільший результат на виборах за всю її історію — 16,9% голосів.

За злочинами німецького нацизму стоїть тінь Сталіна. Гітлера (тобто нацизм) до перемоги на виборах у Німеччині привів Сталін. Так, саме за вказівкою Сталіна німецька компартія голосувала за Гітлера і дала йому ту кількість голосів, яка дозволила Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини на виборах впевнено прийти до влади. Сталін таким чином хотів під приводом майбутньої боротьби з нацизмом захопити усю Європу.

Після приходу до влади Адольфа Гітлера в січні 1933 року компартія була заборонена (приводом для цього став підпал рейхстагу, в якому звинуватили комуністів), а проти її активістів були розпочаті репресії. 3 березня 1933 було заарештовано голову КПН Тельмана. З 300 тисяч членів КПН (на початок 1933 року) близько половини зазнали переслідувань, були кинуті в тюрми і концтабори, десятки тисяч вбиті.

У жовтні 1935 року відбулася Брюссельська конференція КПН. Критично оцінюючи діяльність КПН період, який передував, була вироблена нова орієнтація, яка висувала завдання встановлення єдності сил в тому числі з соціал-демократами в боротьбі проти фашизму.

У підпіллі комуністи разом з соціал-демократами вели боротьбу проти нацистського уряду в рамках антинацистського Руху Опору. У липні 1943 року з ініціативи ЦК КПН на території СРСР був створений національний комітет «Вільна Німеччина» ^[3].

Після поділу Німеччини, організації компартії в її східній частині в 1946 році об'єдналися з місцевими організаціями СДПН. Таким чином, виникла Соціалістична єдина партія Німеччини. У Західній частині з місцевих організацій КПН в 1948 році була знов заснована партія під тією ж назвою. Пізніш виник ряд комуністичних організацій у ФРН, які вважали себе наступниками КПН або вважалися такими (найвпливовіша — Німецька комуністична партія). Юридичною наступницею СЄПН є партія «Ліві» (у 1989-2007 роках відома як СЄПН/ПДС, ПДС, Ліва партія).

У 1970 році в Західному Берліні, що не входив до складу ФРН, була заснована маоїстська партія під назвою КПН (відновлювальна організація), з 1971 року — просто КПН (розпущена в 1980 році). У 1990 в НДР була заснована нова партія під назвою КПН. Оскільки НДР ще не була приєднана до ФРН, за Договорами про об'єднання заборону на цю партію не була поширена і після 3 жовтня 1990 року. Партія досі легально діє, але значущою силою не стала.

• 1919 Карл Лібкнехт і Роза Люксембург
• 1919 Лео Йогіхес
• 1919—1921 Пауль Леві
• 1921 Пауль Леві і Ернст Деміг
• 1921 Ернст Майер
• 1921—1924 Генріх Брандлер і Август Тальгеймер
• 1924 Герман Реммеле
• 1924—1925 Рут Фішер і Аркадій Маслов
• 1925-1933 Ернст Тельман
• 1933—1934 Йон Шер
• 1934—1946 Вільгельм Пік

• 1-й (установчий) з'їзд — 30 грудня 1918 — 1 січня 1919, Берлін;
• 2-й з'їзд — 20-24 жовтня 1919 року, Гейдельберг;
• 3-й з'їзд — 25-26 лютого 1920 року, Карлсруе;
• 4-й з'їзд — 14-15 квітня 1920 року, Берлін;
• 5-й з'їзд — 1-3 листопада 1920 року, Берлін;
• 6-й (об'єднавчий) з'їзд — 4-7 грудня 1920 року, Берлін;
• 7-й з'їзд — 22-26 серпня 1921 року, Єна;
• 8-й з'їзд — 28 січня — 1 лютого 1923 року, Лейпціг;
• 9-й з'їзд — 7-10 квітня 1924 року, Франкфурт-на-Майні;
• 10-й з'їзд — 12-17 липня 1925 року, Берлін;
• 1-а загальнопартійна конференція — 30 жовтня 1925 року, Берлін;
• 11-й з'їзд — 2-7 березня 1927, Ессен ;
• 12-й з'їзд — 9-15 червня 1929, Берлін;
• Загальнонімецька партконференція — 15-17 жовтня 1932, Берлін;
• Брюссельська партконференція (13-й з'їзд) — жовтень 1935 ^[7];
• Бернська партконференція (14-й з'їзд) — 30 січня - 1 лютого 1939;
• 15-й з'їзд — 19-20 квітня 1946, Берлін.

Центральним органом (ЦО) КПН, а до цього Союзу «Спартак» , була газета «Die Rote Fahne» («Червоний прапор»). Вона була заснована 9 листопада 1918 Карлом Лібкнехтом та Розою Люксембург. Заборонена в лютому 1933 року, до 1935 видавалася в підпіллі, потім її видання було перенесено спочатку в 1935 році в Прагу, а в жовтні 1936 — до Брюсселя. Виходила до осені 1939 року^[8].

• http://www.dhm.de/lemo/html/weimar/innenpolitik/kpd/index.html [Архівовано 26 Листопада 2011 у Wayback Machine.] (нім.)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Комуністична партія Німеччини