Завітневич Василь Прокопович (англ. Zavitnevych Vasyl; 24 квітня 1899 — 25 березня 1983) — український педагог, юрист, літературознавець, мовознавець, музикознавець, хоровий диригент.

Народився 24 квітня 1899 р. в с. Замістя Прилуцького повіту Полтавської губернії (з 1923 р. — Прилуцький район Чернігівської області). Сім’я Завітневичів була великою: батько Прокоп, матір Параскева, шість дочок (із яких зрілого віку досягли лише три — Анастасія, Марія та Ольга) і син Василь. Батько займався господарством та підробляв на сплаві лісу по річках Десна й Дніпро^[1]. Батько помер під час навчання Василя у Прилуцькій чоловічій гімназії, тому щоб завершити навчання почав підзаробляти у м. Прилуки^[2].

З 1919 по 1923 р. працював учителем у трудових школах с. Пашковець та м. Прилуки. У 1924 р. — вчитель у клубі Другого Київського конвойного полку. У 1924—1925 рр. — вивчав право на юридичному факультеті Київського інституту народного господарства. Працював доповідачем і членом Київської окружної судової земельної комісії, юридичним консультантом Краснознаменного заводу (Арсенал) та Всеукраїнської академії наук (ВУАН), згодом співробітник Комісії ВУАН з вивчення звичаєвого права України. Одночасно викладав на підготовчих курсах робітничого факультету Київського сільськогосподарського інституту, Київському вечірньому інституті та був завідувачем 7-ї філії Державних курсів українізації. У 1929 р. закінчив Київський інститут народної освіти. У 1930 р. склав іспити в Народному комісаріаті освіти за програмою літературно-мовного профілю та здобув кваліфікацію викладача української мови й літератури у вищих навчальних закладах^[3].

З дитинства захоплювався музикою, грав на скрипці та фортепіано, мріяв стати музикантом-інструменталістом. Перші музичні схильності проявив гімназистом, коли довелось підробляти диригентом церковного хору в одній із церков м. Прилук, де самотужки опанував церковні служби, треби, святочні тропарі. Однак через падіння з коня отримав травму правої руки і пальців, що призвело до втрати гнучкості та чутливості, і як наслідок — позбавило можливості стати музикантом. Паралельно навчанню та викладацькій роботі самотужки опанував музичну освіту — теорію музики, нотну грамоту^[4].

Будучи патріотичною та релігійною людиною, В. П. Завітневич підтримував відновлення Української автокефальної православної церкви у 1921 р. під керівництвом митрополита Василя Липківського. Викладаючи в Києві, постійно відвідував богослужіння у Микільському та Софійському соборах, слухав проповіді митрополита. Залишався після служб та допомагав священикам перекладати релігійні тексти зі старослов'янської на українську мову, поглиблював знання з церковної музики^[5].

У 30-х роках XX ст. викладав українську мову та літературу у вузах м. Києва: Науково-дослідний інститут економіки (1930—1933 рр.), Науково-дослідний інституту праці та кадрів (1934 р.), Київський кооперативно-педагогічний інститут (1930—1933 рр.), Всеукраїнський науково-дослідний інститут споживчої кооперації (1933 р.), Київський університет культури (декан факультету літератури й мистецтва) (1934 р.), Київський інститут червоної професури (1935—1938 рр.), Київський учительський інститут при Київському державному педагогічному інституті імені О. М. Горького (декан мовно-літературного факультету) (1938—1941 рр.)^[6].

Наприкінці 30-х рр. підготував кандидатську дисертацію з літературознавства, присвячену українському письменникові Архипу Юхимовичу Тесленку (1882—1911 рр.). На початку 1941 р. Київський державний педагогічний інститут ім. О. М. Горького рекомендував допустити В. П. Завітневича до захисту дисертації «Життя й творчість Архипа Тесленка» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Однак захист не відбувся через початок німецько-радянської війни^[2].

У 1941—1943 рр. — директор Київського педагогічного інституту. Ініціатор створення наприкінці 1941 — початку 1942 р. Комісії українських освітян (освітянської комісії) з підготовки підручників для початкових та середніх шкіл, позбавлених більшовицької ідеології. З липня 1942 р. — керівник Методично-консультаційного бюро Відділу культури і освіти Київської міської управи, що здійснювало консультації вчителів м. Києва з питань організації і методики навчання предметів у 1—4 класах, а також виконувало складання шкільних програм та навчальних планів. Також очолював Комісію у справах українського правопису (Правописна комісія), яка мала на меті відновлення правил українського правопису, що були зросійщені за радянської влади^[7].

Під час нацистської окупації підтримав відновлення Автокефальної церкви в Києві наприкінці 1941 р. Відвідував богослужіння в Софійському соборі та Андріївській церкві, співав Літургію, допомагав диригувати хорами. Весною 1942 р. єпископ Київський Никанор звернувся до В. П. Завітневича по допомогу з організації церковного хору для таємного висвячення (хіротонії) єпископів Автокефальної церкви. Висвячення відбулись упродовж 9—17 травня 1942 р. у Кирило-Мефодіївській каплиці під Андріївською церквою. На всіх хіротоніях хором із чотирьох співаків (двох чоловіків і двох жінок) диригував В. П. Завітневич^[6].

У вересні 1943 р. В. П. Завітневич залишає Київ та виїжджає на Захід, міста: Кам’янець-Подільський – Львів – Холм. У Холмі приєднався до священиків Автокефальної церкви, які виїздили до Німеччини, дорогою допомагав організовувати богослужіння та церковні хори. За спробу дістатись до Берліна був затриманий та відправлений до трудового табору в м. Хемніц. Втік з табору та дістався до Дрездена. Після капітуляції Німеччини перебрався в Американську зону окупації. У м. Людвігсфельд (тепер частина Мюнхена) організував та керував хором у церкві апостолів св. Петра і Павла. Крім того, був заступником Нестора Городовенка у світському хорі «Україна». У 1946 р. в м. Мангайм видав «Граматику української мови» (псевдонім В. Катран). У грудні 1947 р. брав участь у церковному з’їзді УАПЦ в м. Регенсбурзі. У 1948 р. виїхав до США, отримавши пропозицію від архієпископа Іоанна (Теодоровича) очолити церковний хор парафії св. Володимира в Нью-Йорку.

У 1948—1978 рр. — диригент церковного хору Українського православного кафедрального собору святого Володимира у м. Нью-Йорк^[8]. У 1952—1982 рр. — викладач, директор Науково-богословського інституту Української Православної Церкви в США^[9]. Зібрав, упорядкував, зредагував і видав 10 книг української богослужебної хорової музики: «Українські канти і псалми» (1953), «Панахида і похорон» (1959), «Всеношна. ч. 1: Вечірня» (1960), «Всеношна. ч. 2: Утреня» (1961), «Співи із постової Тріоді» (1960, 1978), «Велика Субота і Пасха» (1964), «Антологія української пісні: колядки та щедрівки» (1967), «Співи на похороні священиків» (1974), «Співи Великодня» (1979), «Похорон священника» (1980), «Збірник літургійних співів: присвячений тисячоліттю Української Православної Церкви» (1988) (посмертно)^[10]. Брав активну участь церковно-громадському житті: проводив курси Українознавства, був членом парафіяльної управи, секретарем Ради Митрополії УПАЦ в США, брав участь у розбудові українського духовного православного центру в США у м. Саут-Баунд-Брук, публікував літературні та музично-освітні статті в українських періодичних виданнях США — «Нові дні», «Українське Православне Слово», «Український православний календар».

Помер 25 березня 1983 р., похований на православному цвинтарі у м. Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США. Особистий архів В. П. Завітневича зберігається в Українському історико-освітньому центрі в м. Сомерсет, штат Нью-Джерсі.

1. ↑ Клочко О. Василь Завітневич: повернення з небуття. Прилуки. Фортеця: краєзнавчий часопис. 2016. № 8. С. 59.
2. ↑ ^{а б} Іван К-ий. Василь Прокопович Завітневич. Нові дні: український універсальний журнал. 1984. № 409. С. 12
3. ↑ Плахотнюк С. О., Шушківський А. І. Завітневич Василь Прокопович. Енциклопедія Сучасної України. Архів оригіналу за 3 грудня 2020. Процитовано 06.10.2021.
4. ↑ Миронюк, Тарас (2011). Василь Завітневич — український церковний диригент США (українська) . Київ; Чернівці. с. 16, 25—27. ISBN 978-966-560-531-1. ((cite book)): Перевірте значення |isbn=: контрольна сума (довідка)
5. ↑ Миронюк, Тарас (2011). Василь Завітневич — український церковний диригент США (українська) . Київ; Чернівці. с. 6—7, 26. ISBN 978-966-560-531-1. ((cite book)): Перевірте значення |isbn=: контрольна сума (довідка)
6. ↑ ^{а б} Миронюк, Тарас (2011). Василь Завітневич — український церковний диригент США (українська) . Київ; Чернівці. с. 57—63. ISBN 978-966-560-531-1. ((cite book)): Перевірте значення |isbn=: контрольна сума (довідка)
7. ↑ Газетні замітки про правопис 1907-1944. litopys.org.ua. Архів оригіналу за 19 липня 2021. Процитовано 7 жовтня 2021.
8. ↑ Zavitnevych Vasyl. Encyclopedia of Ukraine. Toronto: University of Toronto pres, 1989. Vol. 5: St-Z. P. 829–830.
9. ↑ З-Зай. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Том 2. izbornyk.org.ua. Архів оригіналу за 28 серпня 2021. Процитовано 7 жовтня 2021.
10. ↑ Обух Л. Збереження надбань української церковної хорової музики на прикладі видань УПЦ в США. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Культурологія. 2010. Вип. 6. С. 56—62.

• Плахотнюк С. О., Шушкувський А. І. Завітневич Василь Прокопович [Архівовано 6 жовтня 2021 у Wayback Machine.]. Енциклопедія Сучасної України / НАН України; НТШ. — Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2010. — Т. 10: З—Зор. — С. 53.
• Обух Л. Осередки музичної освіти в українських духовних закладах західної діаспори / Л. Обух // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія : Історичні науки. — 2015. — Вип. 23. — С. 181—186.
• Л. Збереження надбань української церковної хорової музики на прикладі видань УПЦ в США^{[недоступне посилання]} / Л. Обух // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Культурологія. 2010. — Вип. 6. — С. 56—62.
• Завітневич Василь Прокопович (1899—1983): диригент, професор, музикознавець, видатних громадський діяч [Архівовано 7 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // Прилуцька міська рада: офіційний вебсайт.
• Завітневич Василь [Архівовано 28 серпня 2021 у Wayback Machine.] // Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 703—714.