Балісти́чна раке́та — різновид ракетної зброї. Велику частину польоту здійснює некеровано балістичною траєкторією, на яку впливає лише аерогідродинамічний опір.

Потрібні швидкість і напрямок польоту балістичній ракеті надає на активній ділянці польоту система керування польотом ракети. Велика дальність (понад 5000 км) зумовлює вихід за межі атмосфери в середній ділянці траєкторії. Після вимкнення двигуна залишок шляху бойова частина, що є корисним навантаженням ракети, рухається балістичною траєкторією. Балістичні ракети можуть бути багатоступеневими, у цьому разі після досягнення заданої швидкості, відпрацьовані ступені відкидаються. Така схема дозволяє зменшити поточну вагу ракети, тим самим дозволяючи збільшити її швидкість.

Балістичні ракети можуть запускатися з різноманітних пускових установок: стаціонарних — шахтних або відкритих, мобільних — на базі колісного або гусеничного шасі, літаків, кораблів і підводних човнів.

За відстанню застосування балістичні ракети поділяються на стратегічні і тактичні. Приблизний поділ ракет за дальністю польоту:

• Балістична ракета малої дальності ( 250—1000 км).
• Балістична ракета середньої дальності (1000 — 2500 — 4500 км).
• Міжконтинентальна балістична ракета (4500—6000 км).

Міжконтинентальні ракети і ракети середньої дальності часто використовують як стратегічні та оснащують ядерними боєголовками. Їхньою перевагою перед літаками є малий час підльоту (менш ніж пів години за міжконтинентальної дальності) і велика швидкість головної частини, що дуже ускладнює їхнє перехоплення навіть сучасною системою ПРО.

Перші теоретичні роботи, пов'язані із зазначеним класом ракет, провів К. Е. Ціолковський, що з 1896 року систематично розробляв теорією руху реактивних апаратів. 10 травня 1897 року в рукописі «Ракета» К. Е. Ціолковський вивів формулу^[1] (формула Ціолковського), яка встановила залежність між:

• швидкістю ракети в будь-яку мить, що розвивається під впливом тяги ракетного двигуна;
• питомим імпульсом ракетного двигуна;
• масою ракети в початковий і кінцевий миті часу.

У 1917 Роберт Годдард з Смітсонівського інституту у США запатентував винахід, що значно підвищував ефективність роботи силової установки за рахунок застосування на рідинному ракетному двигуні сопла Лаваля. Це рішення вдвічі підвищувало ефективність ракетного двигуна і мало величезний вплив на подальші роботи Германа Оберта і команди Вернера фон Брауна.

У 1920-х роках наукові дослідження та експериментальні роботи з розроблення ракетних технологій вели кілька держав. Однак, завдяки експериментам у галузі рідинних ракетних двигунів і систем управління, у лідери з розроблення технологій балістичних ракет вийшла Німеччина.

Робота команди Вернера фон Брауна дозволила німцям розробити і освоїти повний цикл технологій, необхідних для виробництва балістичної ракети Фау-2 (V2), що стала не тільки першою у світі бойовою балістичною ракетою серійного виготовлення^[2], а й першою отримала бойове застосування (8 вересня 1944 року). Надалі, Фау-2 стала відправною точкою та основою для розвитку технологій ракет-носіїв народногосподарського призначення і бойових балістичних ракет, як в колишньому СРСР, так і в США, які незабаром стали лідерами в цій галузі.

Створення радянських балістичних ракет також базувалося спочатку на копіюванні німецької техніки. Другим етапом була модернізація німецьких ракет (потрібно було забезпечити вдвічі більшу польотну дальність), а третій етап — їхнє подальше вдосконалення.^[3] Уже в перших вдосконалених радянських ракетах Р-2 і Р-5 водний етанол, який використовували німці, було замінено більш енергоємною сумішшю ізопропанола та метанола. Зі створенням першої радянської стратегічної ракети Р-5М ресурси вдосконалення трофейного німецького двигуна було повністю вичерпано, міжконтинентальна Р-7 була вже принципово новим виробом.^[4]

• Шахтна пускова установка
• Балістична ракета підводних човнів
• Протиповітряна оборона
• Оперативно-тактична ракетна зброя
• Крилата ракета

• С. П. Галака. Ракет середньої дальності (РСД) розміщення в Європі // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4

Це незавершена стаття про ракетну зброю. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.