Історія доменного виробництва у Люксембурзі
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Історія доменного виробництва у Люксембурзі — складова частина історії чорної металургії Люксембургу. Бере початок з 15 або 16 століття. Завершилася 1997 року з видувкою (зупинкою) останньої діючої доменної печі країни — на металургійному заводі у місті Еш-сюр-Альзетт.
Характерною особливісттю доменного виробництва Люксембургу у 20 столітті було те, що, будучи малою країною, він на початку століття досягав 6 місця у світі за виробництвом чавуну і протягом багатьох десятиліть займав перше місце у світі за виробництвом чавуну і сталі на душу населення.
На території сучасного Люксембургу виробництво і обробка заліза існували ще за часів кельтів. Про це свідчать археологічні знахідки на півдні країни — між містами Еш-сюр-Альзет і Рюмеланж. Виробництво заліза здійснювалося сиродутним способом у сиродутних горнах. У 2003—2005 роках на півдні країни, біля міста Пепанж[lb] було знайдено і досліджено залишки металургійного підприємства, яке існувало там у 13 або 14 столітті.[1]
За одними даними, перша доменна піч на території Люксембурга була побудована 1564 року за участі Вільгельма І Оранського на півночі сучасного Люксембурга біля замку Віанден. [джерело?] За іншими даними, перша доменна піч на території Люксембургу була побудована приблизно 1625 року на території сучасного села Ласаваж[lb].[2]
На доменних печах використовувалася енергія водяного колеса. Пізніше для приведення в дію повітродувок почали використовувати парові машини. Перші парові машини, що з'явилися у Люксембургзі, були частиною обладнання для доменних печей і були виробництва бельгійської компанії «Кокерілль».[3]
У 1841—1842 роках у Люксембурзі діяло 11 доменних печей, що працювали на деревному вугіллі і загальна продуктивність яких становила 7300 т чавуну на рік. Доменні печі працювали у 8 селах.
| Розташування | Кількість доменних печей | Річне виробництво, т |
| Бербург[lb] | 1 | 700 |
| Ламадлен[lb] | 2 | 900 |
| Біссен | 2 | 1400 |
| Кольмар-Берг | 1 | 700 |
| Фішбах | 2 | 1500 |
| Грундхоф[lb] | 1 | 700 |
| Ансембург[lb] | 1 | 700 |
| Думельденж | 1 | 700 |
1869 року було розпочато розробку залізних руд у Фонд-де-Грас на південному заході країни. У цьому регіоні почали будувати доменні печі. Тут у місті Еш побудував свій металургійний завод, зокрема, люксембурзький підприємиць Норберт Метц (Norbert Metz).[3]
Більша частина коксу для доменних печей Люксембурга наприкінці 19 століття імпортувалася з Німеччини. При цьому більша частина чавуну (і сталі), вироблених тут, вивозилася у Рурський регіон Німеччини для подальшої переробки.[3] З кінця 19 століття до початку Першої світової війни металургія Люксембурга цілком залежала від німецького капіталу.
На початку 20 століття за рахунок німецького капіталу у місті Еш було побудовано перший в країні металургійний завод з повним виробничим циклом — з доменним, сталеплавильним і прокатним виробництвом. 1913 року з виробництвом 2548 тис. т чавуну Люксембург посідав 6 місце у світі за цим показником — після США, Німеччини, Великої Британії, Франції та Російської імперії.
У 1929 році у Люксембургу працювало в середньому 38 доменних печей. Характерно, що протягом 1872—1928 років частка Люксембургу у світовому виробництві доменного чавуну зростала — у 1872 році — 1,3 %, у 1885 році — 2,1 %, у 1900 — 2,4 %, у 1913 році — 3,2 %, у 1928 році — 3,1 %.[5]
| Рік | 1913 | 1929 | 1937 | 1950 | 1956 | 1960 | 1980 | 1985 | 1990 | 1995 | 1997 |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Виробництво, тис. т |
2548 | 2906 | 2512 | 2499 | 3316 | 3726 | 3568 | 2754 | 2645 | 1028 | 438 |
Останню доменну піч у Люксембурзі було зупинено у червні[8] (за іншими даними — у серпні[9]) 1997 року на заводі у місті Еш-сюр-Альзет. На заводі до закриття доменного цеху працювало 3 доменних печі. Після зупинки доменних печей, одна з них була демонтована і вивезена у Китай для монтажу. Дві інших доменних печі були залишені і перетворені на пам'ятки промисловості країни, які можуть відвідати всі бажаючі.
Після припинення роботи доменних печей в Люксембургу, в країні продовжує діяльність відома у галузі фірма Paul Wurth, що виробляє обладнання для доменних печей і експортує його у різні країни Європи і світу.
- ↑ Michael Overbeck: «Montanarchäologie in Luxemburg — Eisenverhüttung am Vorabend des Hochofenzeitalters.» In. Fondation Bassin minier (ed.): Mutations, Mémoires et perspectives du Bassin minier. Terres rouges — Approche interdisciplinaire et transnationale[недоступне посилання з травня 2019]. Luxemburg: April 2010, p. 21-33.
- ↑ Lasauvage на сайті http://memim.com/ [Архівовано 28 червня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ а б в Industrial History | Luxembourg [Архівовано 22 вересня 2015 у Wayback Machine.] на сайті European Route of Industrial Heritage [Архівовано 9 вересня 2015 у Wayback Machine.].
- ↑ Albert Calmes: Der Zollanschluss des Grossherzogtums Luxemburg an Deutschland (1842—1918) Erster Band, p. 51.
- ↑ The Belgian-Luxemburg Iron and Steel Industry. U.S. Government Printing Office, 1930. Pages 9 — 10. (англ.)
- ↑ Доменное производство. Справочник. Под ред. И. П. Бардина. — М., 1963. (рос.)
- ↑ Blast furnace iron production, 1980—2013 [Архівовано 23 квітня 2015 у Wayback Machine.] на сайті World Steel Association [Архівовано 27 серпня 2019 у Wayback Machine.]. (англ.)
- ↑ Blast Furnace Belval [Архівовано 22 травня 2015 у Wayback Machine.] на сайті http://www.visitluxembourg.com/en [Архівовано 2 травня 2016 у Wayback Machine.]. (англ.)
- ↑ An integrated factory: Adolf-Emil-Hütte. [Архівовано 17 жовтня 2015 у Wayback Machine.] на сайті http://www.esch.lu/Pages/default.aspx [Архівовано 7 серпня 2017 у Wayback Machine.]
Text is available under the CC BY-SA 4.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.
